Поїздку до Луганської області кілька разів відкладав. З різних причин. І об'єктивних, і суб'єктивних. Нарешті минулого тижня вибрався і пробув у найсхіднішому регіоні цілих два дні. Спілкувався з людьми, з нашими хлопцями на передовій, місцевим колективом Ощаду, шахтарями, пораненими бійцями у шпиталі, їх рятівниками – військовими лікарями.

Три дні (день у дорозі і два дні в області) практично не спав. Але при цьому не виснажився. І хоч добряче втомився, але несамовито надихнувся. Тепер, повернувшись до Києва, я точно знаю, що країна живе в двох чи навіть трьох паралельних реальностях.

Перша реальність – хлопці на блокпостах, на передовій, яких часто обстрілюють, бо вже за кількасот метрів – абсолютне зло, яке щомиті чигає на їхні життя. Друга реальність – це люди, які змушені жити біля лінії зіткнення. Вони теж щодня ризикують потрапити під обстріл. І третя реальність – це життя на решті території країни, зокрема, тут, у Києві, де ми дізнаємося про події на сході із заголовків новин на екрані свого телефону або з комп'ютерного монітору. Навіть телевізійна картинка дуже часто здається чимось далеким від нас. І часто ловиш себе на думці, а чи справді це відбувається з нами, нашою країною, нашими людьми?

Тепер так не здається, коли людське горе, відчай, страх ти бачиш на відстані витягнутої руки. Так само, як і героїзм, справжній непоказний патріотизм висловлений фразою "Ми ж Україна...".

І є тільки одна людина, яка своєю харизмою та іронією зв'язує ці три паралельні реальності в один вузол – це губернатор Геннадій Москаль. Він говорить з людьми зрозумілою їм мовою. За словом до кишені не лізе. Ця відвертість – головний його козир. А на Донбасі інакше неможливо. Тут не звикли довго слухати, як і довго говорити.

Так було й раніше, а тепер, коли над головою літають кулі й снаряди, тим більше. Москаль так само не церемониться і з гостями, і з центральною владою. Він нічого не приховує, говорить так, як є. Погодьтеся, що це вже півсправи. Адже бравурні рапорти нагору про успіхи і досягнення, коли насправді все не зовсім так, а точніше зовсім не так, потім обертаються ще більшими нашими втратами.

Кожен робочий день Геннадій Москаль починає з поїздки в якийсь населений пункт на лінії зіткнення. Так було і в той день, коли до нього приїхав я. 10-15 хвилин поговорили в кабінеті. Потім він дає в руки камуфльованого бушлата: "Паспорт узяв? Одягайся, поїхали!".

29-й блокпост. За ним окупована бойовиками територія. За ним смерть. Військовий ГАЗ, який стоїть на блокпосту, зрешечений кулями. Хлопці ні на що не жаліються. Лише попросили тепловізори та тепловий генератор. Зробимо, звісно. Вони спокійні, усміхаються, від них віддає потужною енергетикою. Запам'ятаю їх на все життя. Жаль, що так і не сфотографувався з ними – вони попросили, так безпечніше.

Біля блокпосту селище Новотошківка. Раніше в ньому жило 2,5 тисячі людей. Зараз заледве 300 набереться.

Приїхали у місцеву школу, яка зруйнована обстрілами. Завуч каже, що двадцятеро школярів лишилося і їх треба навчати, вони нікуди не змогли виїхати з батьками. Ми передали благодійну допомогу – 100 тисяч гривень – на відновлення школи. Та головне не це. Головне те, як педагоги, які майже рік переживають цей жах, затято стоять на своєму – дітей треба навчати, школа має діяти...

Дивишся на цих уже літніх людей і думаєш – звідки в них серед цих руїн і горя береться сила і прагнення будь-що не просто вижити, а виконувати свою суспільну місію, своє покликання – виховувати і навчати? Інколи здається, що це й не люди навіть, а якісь вищі створіння, добрі ангели, які хоч і без крил, але світяться в довколишній темряві і руйнації, своєю присутністю доводять – нема нічого неможливого.

Повернувшись з передової до Сєвєродонецька, мав кількагодинну розмову з колективом. Його основу ми таки зберегли. На 90% це жінки. Додам – героїчні жінки, які працювали навіть у несамовито складних умовах. Ми їм допомагаємо. Приїжджих розселили по гуртожитках і готелях. Хто бажає виїхати в іншу область – теж переводимо на аналогічні посади.

Проте досі в багатьох діти і батьки на окупованих територіях, яких вони підтримують. Одна із працівниць (ім'я не зазиваю з міркувань безпеки) каже, що в Луганську в неї чоловік, син і бабуся. Згадує, як у серпні минулого року, сподівалися, що українська армія визволить місто, як жителі Луганська вивісили синьо-жовті прапори, але далі було пряме російське вторгнення та Іловайськ. Плаче, коли розповідає, що в окупованому Луганську працюють вчителі і лікарі. Без зарплати. Працюють за те, що люди дадуть. Здебільшого за продукти харчування. Вірить, що колись це все скінчиться. "Ми ж Україна...", – каже вона, ніби хоче додати ще щось, але уриває фразу.

"Не брязкайте тут автоматами, а то ми вам їх в одне місце засунемо", – загадує гірський майстер на шахті імені Мельникова в Лисичанську про те, як до них торік завітали бойовики з банди Мозгового. Це була відповідь шахтарів-афганців на нахабство терористів, які вдерлися до шахтоуправління і почали качати свої права. Правда, каже, вибухівку вони таки з шахти забрали. Але хлопці все одно їх послали подалі – не дали встановити на підприємстві своє керівництво, бо на державній шахті вони господарі. Більше терористи туди носа не показали аж до звільнення Лисичанська українськими військами.

По дорозі на шахту зупинилися біля зруйнованої "Градами" житлової висотки. Мені не вкладається в голові, я не можу збагнути, як це, стріляти по будинку? Невже так захищають рускій мір, російськомовне населення Донбасу? Для цього треба вбивати мирних людей? Коли стоїш перед руїнами цього будинку, в тебе просто мову відбирає... Серед уламків дитячі іграшки, посуд, домашні речі. В цьому будинку жили двоє працівників Ощаду. Слава Богу, лишилися живими...

Что ты знаешь о солнце, если в шахте ты не был?! Так кажуть на Донбасі. Я в цьому переконався, спустившись у шахту імені Мельникова на дві години. А коли піднявся, то відчув якусь внутрішню радість, очима і серцем, від денного світла. Незабутні враження...

Прекрасні, хоч і суворі, люди, шахтарі. Тиснули руки, обіймалися, говорили через слово-два українською, російською, суржиком, але говорили щиро. На шахті працюють близько двох тисяч гірників. У чотири зміни. Шахта державна. Ощад на ній обслуговує зарплати. Обговорили, наскільки зручний наш зарплатний сервіс, які побажання наших клієнтів, поділилися планами. Хлопці заробляють непогано від 8 до 20 тисяч. Але й робота в них сказати, що важка, це нічого не сказати...

На зворотному шляху до Києва заїхали до польового шпиталю у Сватово. Він розміщується прямо на місцевому стадіоні. На 100 ліжок, через нього пройшло більше семи тисяч поранених. Палати, операційні, реанімаційна та кімнати, де мешкають лікарі й медсестри, розташовані у приміщеннях під трибунами стадіону. Все це мені нагадало третій і четвертий поверхи Будинку профспілок під час революції. А коли дізнався, що начальник шпиталю і двоє хірургів – учасники Майдану, то наче знову відчув тривогу й велич тих подій. Хлопців їм доставлять з передової. Вони їх оперують прямо на місці, а найважчих авіацією відправляють до Харкова.

А ще лікарі допомагають місцевому населенню в діагностиці. Бо мають найсучаснішу апаратуру. Начальник шпиталю каже, що люди сюди не пустили терористів Мозгового. Тут не було триколорів. Сватовці доброзичливі і до поранених, і до персоналу шпиталю. Патріоти.

Медики запевняють, що в шпиталі все є. І ліки, і апаратура, і решта. У поранених також. Добре харчуються. Мер допомагає.

От попросили тільки допомогти в ремонті реанімобілів. Допоможемо. Нехай хлопці швидше одужують, а нашим неймовірним військовим лікарям, які за рік стали чи не найпрофесійнішими фахівцями військової медицини у Європі та світі, щира дяка.

Все далі від'їжджаючи від зони АТО в напрямку Харкова розбитими танками й бронетехнікою дорогами, у мене в думках постійно лунало "Ми ж Україна...".

Так, Україна, і в цьому я переконався в черговий раз.

Як і Слов'янськ, Краматорськ та Маріуполь, де побував раніше.