Вечорами я читаю статті поважних інтелектуалів, котрі запевняють, що Путін консолідував українську націю, що всі етнічні, мовно-культурні, реґіональні та інші поділи зробилися враз неістотними, і що проблема "двох Україн" – це всього лиш старий анекдот, не вартий уваги.

Це добре впливає мені на сон, проте вранці я йду в поліклініку, де медсестра оповідає, як усе було добре, "пока не пришли эти", і як вона їздила до родичів у Росію, з якої тепер (ачей безпідставно) "сделали врага", і як колись вони з чоловіком могли собі трохи відкласти на відпустку в Єгипті, а тепер грошей не вистачає навіть на ­бензин.

Потім я їду в таксі й теж чую про бензин і про "этих", які "поссорили нас с Россией", а тоді ще й довідуюся, що водій – "оттуда", і що на власні очі бачив, як "ваши убивают наших", а все лиш тому, що "это выгодно Америке". Я не витримую і запитую, чому він приїхав саме сюди – возити "чужих", замість обслуговувати там у себе "своїх" – якщо не на таксі, то принаймні на бетеері. На що він резонно відказує, що тут він теж – у себе, бо ж Київ – "исконно русский город", треба його лиш трохи очистити від бандер.

Я зупиняю таксі й далі йду пішки. Проте моє спілкування з українським народом на цьому не закінчується. Доки я сплачую в банку за комуналку, вислуховую ще один монолог – сердитої тітки, котра тлумачить сусідам у черзі, що "все это из-за Майдана, пусть бы себе этот Янукович воровал дальше, по крайней мере, не было войны и всего этого бардака".

Припускаю, що ми живемо з колеґами-інтелектуалами в різних країнах. Чи, принаймні, їздимо в різних таксі, ходимо до різних поліклінік і стоїмо в різних чергах. Може, мені не щастить із співрозмовниками. А може – з колеґами-інтелектуалами.