Користуючись золотимжурналістським правилом інформаційногоприводу, мені б, по ідеї, треба було бвідреагувати на посвяту Леоніда Кожари у шефа української дипломатії. Можнабуло б довго розповідати, якою несподіванкоюстало призначення Леоніда Олександровичав центральному апараті МЗС та йогопредставництвах за кордоном. Навітьпопри те, що наближені до ЛеонідаОлександровича особи (та й ніби він сам)відразу після виборів неодноразово ідосить відверто натякали в колах свогоспілкування, що міністерський портфельмайже у них в руках. І навіть попри те,що він традиційно фігурував в пуліпотенційних кандидатів поруч з Єлісєєвимта Єльченком. Але біда – не сприймавсяЛеонід Олександрович як міністр і все.От голова парламентського комітету ззакордонних справ – його місце, немапитань, а кабінет на шостому поверсі наМихайлівській – чомусь ніяк.

Можна було б довгогадати на кавовій гущі, чи дійсно персонавсемогутнього сина, зіграла ключовуроль у його призначенні, чи якісь іншіміркування. Можна було б довгоздогадуватись, чи новий статус Кожари автоматично додасть йому ваги в очахінших професійних дипломатів. Чи зможевін генерувати ідеї, чи лише виконуватимепід козирьок доручення Банкової.

Можна ставити питанняз приводу того, чи не перетворитьсяінколи аж надто зубаста українськадипломатія часів Грищенка в амебоподібнуза часів Кожари. І на якій безпечнійвідстані перебуватиме від впливу назовнішньополітичну діяльність відомийпромоутер євразійської інтеграції, аза посередництвом – генеральний директорочолюваного Кожарою аналітичного центруАнатолій Орел? Недаремно ж середдипломатів гуляло своєрідне повір'я,що якщо залишать міністром Грищенка,чи призначать Єлісєєва, то значитьстратегічно все ж є готовність хоча бякось чіплятись за курс на Євросоюз,якщо Кожара чи Єльченко – значить наСоюз Митний. Хоча, як на мене, більшпоказовим є чергова ліквідація посадивіце-прем'єра з питань європейськоїінтеграції. Пам'ятаєте, що зробивЯнукович, коли готувався відмовитисьвід інтеграції в НАТО і поекспериментуватиз позаблоковістю? Правильно, попідчищаввсе в органах влади з епітетом«євроатлантичний».

Можна було б такожподивуватись неадекватності тих людей,які в рекордно короткі строки знайшлизаміну Кожарі на посаду головипарламентського комітету у закордоннихсправах Віталія Калюжного. Кажуть, щопрограміст, кажуть, що знає технічнуанглійську. Прекрасно. Очевидно, йогорекомендували люди, які вважають, що зрепутацією у регіоналів на Заході всечудово, на міжнародних зустрічах таконференціях честь партії (не кажу вжепро честь України) йому відстоювати недоведеться, а якщо в Митний Союз – то ітехнічна англійська не знадобиться.Історія з Калюжним – прекрасна ілюстраціятого, яка коротка лава запасних у Партіїрегіонів. Не тих, хто вміють дерибанитиі організовувати мільйонні відкати, атих, хто щось тямлять в якихось іншихсферах, зокрема в зовнішній політиці.

Про все це можна булоб довго розмірковувати і вчерговедіагностувати, в якій калюжі опиниласьнаша зовнішня політика. Проте, мені бсьогодні насправді хотілось звернутиувагу на людину, яка вчора одна з першихпривітала новопризначеного міністразакордонних справ Кожару. Це міністрзакордонних справ сусідньої МолдовиЮріє Лянке. Так співпало, що він вітаві запрошував Леоніда Олександровича звізитом до Молдови в той день, коли подавпрохання прем'єр-міністру про відставку.А знаєте чому? Тому що не виконав публічнуобіцянку, що до кінця 2012 року Молдовавиконає всі умови для переходу набезвізовий режим з Євросоюзом. ЗаяваЛянке – це приклад політичноївідповідальності, яка раніше напострадянському просторі була такою ждикою для пострадянської людиниособливістю «загніваєщєго Запада», якмолоко без лактози. І саме такі речіідентифікують, в якому напрямку країнадійсно прагне рухатись.

Альона ГЕТЬМАНЧУК