Лінія спротиву Росії набуває все реальніших обрисів, пише у своєму блозі на "Новому часі" колишній міністр закордонних справ України Володимир Огризко. Але Київ має оборонятись і сам.

Якщо взяти Мюнхенську конференцію з безпеки, то я не можу сказати, що вона мене розчарувала. З одного боку, це був традиційний для Заходу тренд: нумо дружити, деескалюватися, не бачити тих речей, які є очевидними, продовжувати будувати "Північний потік-2" тощо. Та, з іншого боку, президента Порошенка запитали: яким чином нам треба спільно протидіяти путінській агресії і якою може бути роль України в цій спільній реакції? І якщо таке запитує кандидат на посаду президента Єврокомісії від Європейської народної партії Манфред Вебер – тобто від об’єднання всіх правоцентристських партій у Європарламенті, куди входять багато керівників урядів – то це значить, що ситуація в їхніх головах починає змінюватись. Говорити про довершеність цієї антипутінської коаліції ще не доводиться. Та процес пішов – і мене це тішить.

Захід традиційно неповороткий у прийнятті рішень. Але коли вони вже з’являються, маховик набирає швидкість і зупинити його стає практично неможливо. І я думаю, що кінець-кінцем Путін потрапить під каток. І цей каток може зробити з Росії мокре місце.

Читайте також: Ознаки безпорадності: не надто обнадійливий образ Заходу

Що ж ми можемо відповісти на запитання про спільний спротив російської агресії? Наразі в багатьох західних головах Україна досі не є східним флангом НАТО. Ми така собі сіра зона, десь між НАТО та Росією, за яку борються й намагаються вчепитись. І щоб із сірої зони перетворитися на білу, нам потрібно стати цікавими для НАТО.

А в моєму розумінні – корисними. Тобто сказати НАТО: "А не треба розміщувати ваші ракети середньої чи малої дальності на території України – ми там розмістимо свої". Для цього необхідно прийняти політичне рішення.

Через грубе порушення з боку РФ Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності через кілька місяців припиняє свою дію. Україна була вільна від його зобов’язань іще з першого дня російської агресії. Думаю, нашим інженерам вистачить кількох років, аби відновити свою роботу: за цей час ми не лише не втратили, а й тримаємо на належному рівні свій потенціал.

Також не думаю, що це питання надто великих грошей, бо йдеться насамперед про національну безпеку. І якщо ми матимемо ці елементи стримування, то станемо цікавими для НАТО. Будемо не лише тими, хто просить, а й такими, хто щось приносить. Таку країну запросять до Альянсу.

Читайте також: Чому Штати проігнорували Путінові погрози ракетами

Які можуть бути заперечення з боку Заходу? Стаття 51 Статуту ООН чітко говорить, що кожна країна має право на самооборону. Нас уже вмовляли 2014 року не провокувати агресії. Що маємо в підсумку? Втрачений Крим і війну на Сході. Тож бувають моменти, коли маємо подякувати партнерам за поради, але зробити по-своєму. Нам про градус напруги треба думати чи про можливість себе захистити? Відповідь однозначна: ми повинні дбати про власну безпеку.

На превеликий жаль, історія не знає умовного способу. У 1994 році ставити питання руба про ПДЧ було б наївно: Захід не був готовий надати його навіть Польщі, Чехії та балканським країнам. Це був лише початок процесу, й політично в цій об’єднаній Європі вони нас не бачили.

Та зараз ми повинні чітко та зрозуміло ставити питання руба. І ми могли зробити це ще 20 лютого 2014 року. Бо якщо є загроза нашому суверенітетові, то маємо відразу ж почати робити все, щоб його відстояти.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram