Попов мрійливо сперся на спинку мого крісла... От так, майже інтимно закінчувався сьогоднішній дурдомний день у кабінеті Галини Гереги. 
 
Насправді сьогодні найбільше вразило не чергове ламання дверей (до цього уже звик за останні місяці), не мітинги і навіть не те, що вперше на моїй пам'яті Київрада була взята штурмом. Особливо вразила картина світу людей «по той бік» барикад. Зустріч з провладними фракціями, що відбулася ввечері - це таке собі «задзеркалля». Люди з іншим баченням ситуації, іншою психологією, навіть з іншою ментальністю. Люди, які глибоко переконані, що всі активісти, які сьогодні штурмували Київраду, є проплаченими, а мета «ударівців» - глибоко образити їхню депутатську честь і гідність. Люди, які свято вірять у те, що проблема відірваності влади (будь-якої - місцевої, центральної, партійної тощо) - це вигадка політиків і що голосувати чужими картками - абсолютно природно.
 
Для них сьогоднішня акція - це намагання вдертися в їхнє комфортне існування і порушити їхній порядок речей. Тому у багатьох в очах був страх, який досить важко приховати. Насамперед страх за те, що все може змінитись і вже бути не так, як колись. Всі мої намагання пояснити, що подальше закривання від громадськості (посилення охорони, зведення нових перепон тощо) лише посилюватиме напругу, сприймались як пуста риторика і ніхто не хотів зрозуміти, що влада - це не власність. Вона рано чи пізно закінчиться...
 

Коли людина перестає робити висновки із власних помилок, вона перестає розвиватися. Провладна більшість так і не зрозуміла, що ще два місяці тому припустилась помилки, заваливши наш проект рішення, який спрощує доступ громадськості до Київради. Замість того, щоб трохи послабити пружину, вони пішли шляхом її подальшого стискання. Але рано чи пізно будь-яка пружина розпрямляється. І сьогоднішні події - зайве тому підтвердження.

 

Andriy STRANNIKOV