Останнім часом дуже вже активізувалися керівники української держави. Зокрема, президент, якого раніше рядові громадяни навіть по телебаченню могли не бачити місяцями, а вже про інші форми зустрічі мова взагалі не йшла, останній тиждень перетворився на справжню телевізійну зірку.

Минулої п’ятниці поговорив із «народом».

Народ виявився свідомим та підготовленим. Незручних питань не ставив, через слово – дякував, через третє – розповідав про подальше покращення. Правильний народ, політично грамотний та вишколений. До певної міри дається взнаки і радянська традиція, далеко не забута у нас не тільки чиновниками, але й рядовими громадянами.

Як на мене, то є лише один достатній показник того, що вищеназваний «народ» має досить умовне відношення до реального суспільства. У той час, як уся країна не приховує свою реакцію щодо стана українських доріг, жоден представник «народу» не поставив перед президентом цього питання.

В принципі, нічого дивного тут немає. Якщо проаналізувати структуру включень під час прямого ефіру, то більшість його учасників були зібрані у спеціально відведених, відгороджених та патрульованих місцях. Наприклад, на тій самій буровій платформі, з персоналом якої президент спілкувався найбільше. Туди вже, як то кажуть, гарантовано ніхто чужий не пройде. Хіба якійсь вишколений розмовляючий дельфін. Це – перша захисна лінія.

Друга захисна лінія – персональний склад учасників. Якщо проаналізувати їх соціальне походження, то більшість з них – це бюджетники (здебільшого - лікарі), працівники державних підприємств або численні групи пільговиків (від інвалідів до військових пенсіонерів та мешканців гірських районів). Що їх об’єднує? Правильно, повна залежність від підлеглих того, кому вони повинні ставити питання. Оскільки вони, очевидно, не хочуть залишитися без роботи або без пенсій та інших виплат, які можуть бути легко переглянуті, то питають вони те, що накажуть. Це – другий кордон, який захищає президента від незручних запитань. Перші два кордони виявилися такими надійними, що лише у Києві спостерігалися спроби їх долання.

У підсумку мали формат спілкування президента із нардом, в якому народ питав президента про те, про що останній хотів би розповісти. Роялі стирчали при цьому з кожного куща. Наприклад, буровиків чомусь найбільше цікавило питання підвищення тарифів на газ для населення. Якщо, приміром, навіть під час публічного виступу Путіна або Лукашенко є шанс почути якщо не гостре, то, принаймні, цікаве питання, то тут така можливість була виключена начисто. Лише жонглювання канцеляризмами.

І от сьогодні – другий акт цього дійства. Називалося воно «Розширене засідання кабінету міністрів». Чому розширене? В теорії тому, що на нього мали запросити когось ще, окрім міністрів. Зокрема, прес-служба Кабміну заявила, що на засідання були запрошені по два представника від кожної парламентської фракції. Як не дивно, останні прийшли і навіть записалися на виступи. Звісно, ніхто нікому виступити не дав, оскільки прем’єр послався на регламент.

Фактично, весь розширений склад засідання звівся до присутності та виступів президента та спікера.

Тепер питання. Навіщо запрошувати когось на засідання, а потім ображатися і влаштовувати істерику від того, що він намагається щось сказати? Навіщо робити розширене засідання, а потім не пусти на нього навіть журналістів?

Загалом, саме засідання особисто мені нагадало відому промову О. Бендера про Нью-Васюкі. Тільки Бендер був не один, він диверсифікувався. В якості «Бендера по транспорту» виступав Вілкул, змальовуючи дивовижні картини про нові мости, надсучасні трамваї, зібрані на 80% із українських деталей, про надшвидкісні шляхи і т.д. «Бендером по соцзабезпеченню» була Королевська, змальовуючи не менш яскраві картини із майбутнього життя пенсіонерів.

По суті, для цього все це дійство і замислювалося: чергова, посилена доза покращення із телевізійного екрану. Що характерно, нинішнє покращення зразка 2013 року відрізняється від «покращення уже сьогодні» 2006 року тим, що орієнтоване на майбутнє. Більша частина міністрів наголошувала не на тому, що зроблено, а на тому, що буде зроблено. Вже завтра, чи післязавтра, але обов’язково зроблено.

Ну і, звісно, все це приправляється щедрими сентенціями про боротьбу з корупцією, які у вустах промовців звучать як заклики бджіл боротися з медом.

Подібні тенденції показують, який інформаційно-пропагандистський шлях обрано українською владою. Це шлях створення альтеративної реальності. Приблизно тим самим займаються і у сучасній Росії, але більш тонко та вибагливо. У нас же все реалізується достатньо примітивно.

Елементи цього генератору альтернативної дійсності не надто складі.

Багато цифр, якими намагаються «задавити» кожного, хто намагається все це слухати. Приміром, сьогодні прем’єр сказав, що очікує на зростання у 35% у ІТ-індустрії. Звідки беруться ці цифри? Не знає ніхто, але звучить це все солідно, а більшого і не треба.

Усі ці численні «жертви покращення», які перед камерами розказують, як їм стало краще жити, дякують усім і кожному, кланяються кожному стовпу. По суті, це залякані холопи, які мають переконувати у чомусь інших, не менш заляканих холопів.

Журналісти, які за те, що їх включили у «легендарний пул», а отже дали доступ до безкоштовних подорожей та політичних тусовок, готові питати про будь-що і будь-коли.

Експерти невідомо-яких дисциплін, котрі публічно займаються раціоналізацією цих вистав та пошуком глибинного смислу шекспірівського розмаху у всіх цих виставах дешевого балагану.

Все це, ретрансльоване по ТБ, повинно створити ту саму альтеративну реальність,інший всесвіт, де Україна вже стоїть на грані технологічного прориву та суспільства споживання.

Звісно, це все призначено не для всіх, а лише для певних категорій громадян. Наприклад, коли у нас говорили про «спілкування президента» із народом, то кривили душею лише до певної міри. Президент і справді спілкувався із народом, але своїм власним, персонально залежним, і робив це для інших представників цих самих груп.

Не даремно офіційно було проголошено, що найбільшу кількість телефонних дзвінків у студії одержали від т.зв. «дітей війни». Вони, очевидно, і справді вірять ще до цього часу, що добрий цар про них згадає, потурбується. Вони, а також численні бюджетники, пільговики, пенсіонери, працівників підприємств, що належать нашим «талановитим родинам» – вони основний об’єкт цих не надто вибагливих вистав. Головне – захопити їх увагу, підкріпити бодай якимось обіцянками їх віру в те, що вони все-таки дадуть їм довгоочікуване «покращення», за яке вони голосували 2010 року. Але треба трохи почекати, адже база вже для цього створена, і буквально на днях буде щастя. Ну може через кілька днів, може через місяць – але точно буде!

І в цьому відкривається майбутнє поле ідеологічної боротьби, де зіткнуться сили «покращувачів» та їх опонентів. Це поле – думки та настрої тих, хто поки ще серйозно сприймає засідання нашого уряду, телефонує на гарячі лінії та сумлінно чекає. Це той самий «ідеальний тип громадянина» по версії президента, який, за висловом самого гаранта, «сидить і терпить».

Тому офіційна ідеологія закликає його посидіти і потерпіти ще трохи, оскільки завтра настане рай, не уточнюючи, що це саме трохи може тривати нескінченно довго. Тому офіційне спілкування зводиться до відвертої генерації ілюзій, адже головне не переконати когось у чомусь, а виграти ще часу, продовжити стан інтелектуальної летаргії якомога довше.

Петро ОЛЕЩУК