З часів Помаранчевої Революції в Україні встановився політичний тренд – очолювати вже існуючі громадські рухи. Або стояти від них осторонь, якщо нема власної вигоди.

Традиційно партії стоять осторонь протестів, допоки громадські активісти не попросять їх про допомогу. Допомога, якщо й приходить, супроводжується шквалом піару, перформансами з прапорами, музичними колективами, героїзацією голодуючих ватажків, які демонстративно " падають смерттю хоробрих" на барикадах протесту.

Політичні артисти утворили закриту касту, куди не треба лізти, бо "політика – брудна справа".
Їм байдуже, що причиною всіх протестів є грубі порушення прав людини з боку влади. Інакше, чим займалися правозахисники, коли нинішня опозиція мала владні повноваження? В тій самій манері, хіба що в значно меншій мірі, владні хижаки витирали ноги об конституцію, а громадяни бігали по судах, не знаходячи там справедливості.

Очевидно, сьогоднішні проблеми суспільства можна було би вирішити лише за обставин, коли працює ЗАКОН. Бо будь-які суперечки можна вирішити у суді, якщо суд справедливий.

Оглянувши сьогоднішні списки депутатів, як з влади, так і з опозиції, можна переконатися – нема ані кадрового резерву, ані умов для повернення в конституційне поле. Одні істерично репетують з приводу оприлюднення списків помічників, бо це, для них ніби, велика небезпека. Інші наївно вважають, що Янукович звільнить Юлю або Юру, і настане справедливість, тому штурмують суди, виконуючи сценарій влади – фокусувати сили супротивника там, де нема перспектив. Окрема категорія депутатів просить підтримки в Європі, ніби там переймаються нашими, а не власними проблемами. Все це більше нагадує боротьбу з вітряками, ніж з причиною проблем – чупакабрами при владі.

Адже хижаку байдуже, що на нього скаржаться. Він боїться одного – мисливської рушниці.

Vitaly MANKO