Отже, у контексті нещодавніх заяв лідерів опозиції щодо переходу до рішучих дій, варто відзначити наступне.

Самих по собі заяв про спротив, непокору або організацію боротьби вже недостатньо. Після того, як восени опозиціонери віддали перевагу не боротьбі за справедливість, а власному затишному місцю під куполом Верховної Ради, мотивувати народ до якихось дій під приводом боротьби із порушенням владою законі та конституції буде не так вже й легко. Порушує то закон влада давно, то чому ж про революцію заговорили лише зараз.

Як на мене, то всім має бути очевидно, що якщо опозиція дійсно планує не просто заявити себе як про борця з владою та заробити певну кількість рейтингових пунктів, а дійсно домогтися чогось реального, то починати слід не із звернень до народу, а із власної демонстрації готовності до дій.

Алгоритм цих дій простий. Останніми судовими рішеннями влада, спираючись на повністю підконтрольний суд, показала, що значення Верховної Ради остаточно нівелюється, а статус її депутата перетворюється на фікцію.

Ні про яку незалежність законодавчої гілки влади не можна вести мову, якщо мандата можна позбавити у лічені дні повністю залежним від виконавчої влади судовим органом.

Але окрім теоретичних, все це має більш ніж вагомі практичні наслідки. Ні для кого не секрет, що більшість нинішніх депутатів йшли до парламенту зовсім не задля того, аби плідно працювати над розробкою законів. Йшли вони туди за статусом, який, у першу чергу, передбачає відому депутатську недоторканість. Саме за статус і недоторканість викладалися мільйони, аби одержати їх у повному обсязі на строк у 5 років.

Тепер же все це перетворюється на фікцію, заведений неформальний порядок ліквідовано зусиллями виконавчої влади, яка «кинула» не лише депутатів-опозиціонерів, але й власних депутатів.

Таким чином, влада усунула один із основних мотивів, який перешкоджав розпуску даного складу парламенту: небажання депутатів-мажоритарників брати участь у нових виборах.

Абсолютно очевидно, що нікому не вдасться перечекати «покращення» у стінах парламенту. Якщо раніше, аби просто відчувати спокій, треба було мати депутатській мандат та увійти до більшості. Подібні рокіровки дозволяли не тільки убезпечити себе і свій бізнес, але й мати долю у бюджетних потоках, то тепер ніхто із представників великого бізнесу не може відчувати себе захищеним. У більшість більше нікого не купують, їх туди заганяють палицями, одна з яких – перспектива позбавлення мандату.

Сидіти зараз і робити вигляд, що нічого не відбувається, означає визнати, що через деякий час до тебе прийдуть покращувачі із податкової, озброєні судовими рішеннями, згідно до яких твоє майно, як таке, що впало до ока талановитим стоматологам, має бути відчужене. І партійна приналежність, депутатський статус і будь-що інше – все це не має найменшого сенсу.

Загалом, усі ці ігри «забери мандат», очевидно, розпочалися не від доброго життя. Непомітно минули три роки і легальний термін президентства В. Януковича добігає свого завершення. Судячи із активності самого гаранта, він чудово розуміє, які перспективи відкриває для нього виборчий процес. А вирішити питання у поз виборчий спосіб за 3роки вони так і не встигли. Значить, доведеться спиратися на депутатів, які, м’яко кажучи, не поспішають радіти перспективі повісити собі на шию це ярмо.

Якщо зараз не час, то коли тоді він настане?

Нинішня влада досягла одного із піків непопулярності. Соціальна підтримка її низька, але і у верхах вона також не може розраховувати на схвалення. Боротьба за майно розколола традиційні клани, а схильність президента до побудови монократії на зразок Росії не можуть сприйматися багатьма у його власному оточенні.

Тому опозиція має діяти, і у них є один дієвий та вагомий механізм: складання депутатських повноважень та делегітимізація нинішнього парламенту.

Чому це необхідно зробити саме зараз? Парламент – це останній, відносно легітимний спосіб збереження влади нинішнього президента шляхом внесення змін до Конституції. Не буде там 300 депутатів, то не буде і можливості силою примусити проголосувати їх за необхідне рішення.

Для ведення опозиційної боротьби депутатський мандат не несе жодних переваг. Як показали останні події, депутата ВР можна без проблем побити, можна позбавити мандата за спрощеною процедурою, тому більше немає сенсу розповідати проте, що завдяки мандату вони захищаються від «владного тиску».

Усім депутатам має бути очевидно, що відсиджуючись у стінах парламенту, вони наближають перспективу того, що наступного разу покращувачі прийдуть персонально до них.

Тому алгоритм має бути наступним: складання депутатських повноважень, відмова від мандатів і значків, які перетворилися на фікцію, недопущення того, аби у парламенті залишилося 300 депутатів, після чого підняття громадськості заради того, аби домогтися проведення дострокових виборів. Впевнений, що якщо опозиціонери відмовляться від мандатів і покажуть, що заради власних ідей вони готові пожертвувати будь-чим, то і суспільство байдужим не буде, тим більше, що і у суспільстві покращення вже також зачепило значні категорії громадян.

Відмовитись від депутатської фікції, де легітимізувати законодавчий орган, домагатися його переобрання, спираючись на суспільство. Це той шлях, який дійсно може вийти за межі розмов. Але тут треба перейти через себе, вийти за персональну зону комфорту депутатського крісла, визнати, що ситуація в суспільстві змінилася радикально, і вже не вийде жити і працювати по-старому.

Чи готові до цього опозиціонери?

Петро ОЛЕЩУК