Те, що відбувається на телеекранах зупинити неможливо. Такою є демократія, вона не може бути одноманітною. Бруд, розпуста, жорстокість, чи, наприклад, реклама псевдомедичних практик – реалії нашого безцензурного телебачення. Вочевидь, що багатьом з нас це подобається, інакше виробляти такий телепрордукт було б невигідно.

Однак, навіть таке телевізійне поле ліпше за сіре, ретельно вивірене та невиразне телебачення Білорусі або Туркменістану. Окрім того, ми в Україні маємо змогу обирати і цілком осмисленні телеканали.

Водночас, існує у нашому телепросторі небезпечна реальність, стосовно якої не заведено вести публічних дискусій. Це – реальність так званих політичних ток-шоу. Туди, зазвичай, йдуть політики цілковито вільні від вимог сумління та відповідальності за країну. Там їм підтакують, або заперечують, часто подібні до них, загалом передбачувані політологи та політтехнологи. Тенденційність та неправда, помножені на епатаж, а нерідко просто непристойну поведінку публічних осіб є головними інструментами виробництва таких телепередач.

Ці ток-шоу є небезпечними. Демонструючи гірших, найбільш одіозних персонажів політикуму, вони підривають довіру до публічної політики в Україні, відштовхують виборців від участі у виборчих кампаніях, стимулюють відразу в громадян і платників податків до інститутів державного управління, як таких. Чемпіоном у цій руйнівній діяльності є, поза сумнівом, ток-шоу Савіка Шустера.

Зрозуміло, що це свобода слова і демократія. Допоки чимала кількість наших співгромадян до глупої ночі поглинають ті, цілком передбачувані за змістом політичні "мильні опери", ніхто не вилучить їх з ефіру.

Однак, ми цілком переконані у тому, що українські політики та державні службовці, ті, хто бодай частково не втратили совісті та гідності, мають відмовитися від участі у цих нічних серіалах. Не заради суспільства, яке дедалі зневірюється у самому інструменті "публічна політика", і, відповідно, у власному майбутті. Але! Заради себе, і власних, загалом природних кар'єрних амбіцій. Зрештою, заради своїх рідних, бо вони прагнуть пишатися членами своїх родин, які є професійними політиками, а не уникати навіть згадки про родинні зв'язки із ними, через сором.

Тарас ВОЗНЯК