Президент Петро Порошенко в указі № 169/2015 «Про заходи з відзначення у 2015 році 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни» зробив одну суттєву помилку: там немає доручення Кабінету міністрів перенести вихідний день з понеділка 11 травня (це компенсація за те, що суботній вихідний збігається зі святом 9 Травня) на п'ятницю 8 травня. Тобто на дату, коли Україна вперше відзначатиме встановлене цим же указом національне свято - День пам'яті і примирення.

Але ще не пізно зробити це рішенням Кабміну: йдеться-бо про надзвичайно важливу річ - про перехід (поки що лише частковий) із совєтських на світові стандарти відзначення закінчення Другої світової війни у Європі (до речі, навіть Сталін визнавав - Акт про капітуляцію Німеччина підписала 8, а не 9 травня). Тож відзначати цю подію варто саме 8 травня, забувши про брежнєвський «День перемоги» (бо ж Сталін у 1947 році зробив 9 травня звичайним робочим днем без жодних урочистостей), пролонгований Путіним як символ вищості Росії над світом. Ясна річ, це не варто робити негайно - тож цього року матимемо два свята, а наступного року слід узагалі зробити головний акцент на святі 8 Травня).

На загал, маємо один із численних парадоксів новітньої вітчизняної історії: відзначати на державному рівні День пам'яті і примирення Україна стала тоді, коли проти неї вже понад рік триває гібридна війна, яку веде Росія. Утім, уже торік де-факто 9 травня в Україні всі політичні сили, крім КПУ, Партії регіонів і «новоросів» різного штибу, відзначали не «велику перемогу совєтського народу», а встановлене ООН свято. Адже Генеральна асамблея ООН у резолюції, приуроченій до 60-ї річниці закінчення Другої світової війни в Європі (Резолюція №A/RES/59/26 від 22.11.2004) запропонувала всім державам відзначати 8 травня чи 9 травня щороку як Дні пам'яті та примирення, присвячені пам'яті жертв Другої світової війни. У Другій світовій, як відомо всім, крім хіба що більшості росіян, перемогли саме Об'єднані Нації. Цілком логічно, що вони і пропонують світу норми щодо відзначення пам'ятних дат, пов'язаних із тією війною.

Торік в Україні святковим гаслом було: «Ніколи знову». Проте з'ясувалося, що «знову» стало реальністю, бо ж Росія досі не повернулася з тієї війни, і більшість її громадян, під'юджуваних пропагандою, переконана, що і досі триває їхня «священна війна» проти різного роду «піндосів», «ґейропейців» і «жидобандер». Тож гасло цього року інше: «Пам'ятаємо, перемагаємо».

Як зробити з 9 травня «день страху»

Що ж, Росія домоглася свого - її війна з цивілізованим світом, на щастя, поки що переважно «холодна», стала фактом. А 9 травня Москва перетворила з присвяченого фронтовикам, членам їхніх сімей і нащадкам вояків Другої світової свята на символ зверхності і зарозумілості країни, яку, за словами поета середини ХІХ століття, «розум не збагне». Зі страхом чекають на 9 травня в Україні, і не лише у ній - і в країнах Балтії, і навіть у начебто дружній щодо Росії Білорусі. Адже тепер це - день провокацій, день сутичок, іноді кривавих, день пролиття ритуальної крові на сталінський олтар.

Бояться Росію у зв'язку з 9 травня не лише на постсовєтському просторі, а і в Західній Європі. Бо ж хіба не налякав європейців заявлений рейд «Нічних вовків» - орди байкерів (до речі, активних учасників анексії Криму Росією) на чолі з особистим другом Путіна і засновником російського руху «Антимайдан» Олександром Залдостановим на прізвисько «Хірургом» по маршруту Москва-Мінськ-Варшава-Братислава-Прага-Берлін під прапорами совєтського тоталітарного режиму й загальним гаслом: «На Берлін!»? Бо ж хіба в Росії хтось, крім загнаних на маргінес групок інтелігенції, сьогодні думає про примирення? Ні. Повторне взяття Берліна! На коліна ту Європу!

Ідеться про намагання Росії привласнити перемогу над нацизмом - і не лише українців й Україну звідти викресливши, а й усі Об'єднані Нації. Намагання, брутальне і підле. Бо ж де-факто Друга світова війна розпочалася у Москві. Саме там у перші години після півночі 24 серпня 1939 року був підписаний договір, відомий як «Пакт Молотова-Ріббентропа». Ця угода - навіть якщо не брати до уваги таємного протоколу до неї про поділ Європи - відкривала Гітлеру можливість завоювати Польщу і при цьому не боятися воєнної чи навіть політичної підтримки польської сторони з боку СРСР. Так само угодою виключалися спільні дії проти Німеччини з боку Британії, Франції та Радянського Союзу. А оскільки політичній угоді передувала економічна (від 19 серпня), за якої СРСР брав на себе зобов'язання постачати Німеччину стратегічною сировиною, то Берлін міг не боятися, що спрацює стратегія боротьби на виснаження, яка призвела до її краху у Першій світовій війні.

Тим часом Кремль мав у своєму розпорядженні достатні сили, щоб самотужки зупинити Вермахт на кордоні Союзу. Ба більше: Німеччина мала тоді ресурси на 1-1,5 активних воєнних дій, чого б не вистачило навіть на завоювання всієї Польщі у разі, якби Червона армія не вдарила Війську польському в тил. І чим годували б Вермахт без совєтських ресурсів?

...В'ячеслав Молотов - тодішній прем'єр СРСР - помер 8 листопада 1986 року у Москві, і ніхто з західних лідерів навіть під час Холодної війни не вимагав судити й повісити його, як й інших винуватців Другої світової...

Час вертатися додому

Українці у Другій світовій війні посідають особливе місце. Вони - одна з небагатьох націй, яка пройшла всі повні шість років цієї війни. Якщо росіяни де-факто вступили в цю війну 17 вересня 1939 року на боці Німеччини, коли Червона армія завдала удар у тил Війську польському, а де-юре - 22 червня 1941 року, то сто тисяч українців у складі цього самого Війська польського зустріли вогнем танки нацистів на світанку 1 вересня, на самому початку війни, в яку Франція і Британія вступили через кілька днів. Українці воювали з Німеччиною та її союзниками у складі різних армій та рухів Опору, але без жодної паузи, без «вихідних».

І хоча Україна мала під час цієї війни тільки квазідержавність у вигляді УРСР і підпільний парламент - Українську головну визвольну раду, - її роль не зводилася до ресурсної бази та постачальника «гарматного м'яса» совєтського чи іншого тоталітаризму. Не випадково Сталін наприкінці 1942 року дозволив «український червоний патріотизм» і дав, бодай на папері, УРСР особливі права. Гітлер похопився через рік, надавши українцям статус «арійського народу», та марно...

Отож сьогодні Україна має повне право наголошувати на своїй особливій ролі у Другій світовій війні й ініціювати відмову від совєтських традицій відзначення «визволення Європи». Перемога була велика - одним «світовим злом» стало менше, але чи стали вільними ті країни, куди на зміну одному червонопрапорному тоталітаризму прийшов інший? І чи не є наразі гніздом іншого «світового зла» зореносна Москва?

Та за всіх обставин для України саме День пам'яті і примирення з червоними маками як його символами є найкращою формою вшанування всіх борців із тоталітаризмами і жертв тієї страхітливої війни, з якої час вертатись додому.