Серйозним діям передують амбітні мрії. Як в особистому, так і професійному вимірах. Хіба що в другому випадку їх тепер модно називати візіями. Мене в моїй професійній діяльності надихають кілька мрій/візій.

Деякі з них поки що можуть виглядати дуже утопічними, інші - значно реалістичнішими. Різниця між першими і другими вимірюється різними показниками, часто незалежними від мене. Хоча здебільшого все-таки - кількістю затрачених зусиль.

Те, що два роки тому здавалося утопією (очолити Інститут національної пам'яті, переконати парламентарів підтримати закон про доступ до архівів КГБ) раптом стало реальністю, яка вимагає подальших активних дій із їх втілення і... подальших мрій.

Серед них - розгортання мережі Інституту по всій Україні та паралельної мережі його архівів, видання науково-популярного історичного журналу і запуск історичного телеканалу, створення в Києві музею Майдану та спорудження Національного пантеону, в якому були б перепоховані найвизначніші українці в історії.

Ще одна мрія, може не така масштабна, але дуже важлива, може бути втілена в дуже конкретно визначений час. Її реалізація нині виглядає поки мало реальною, але ще є один рік і один місяць.

Я мрію 28 травня 2016 року на сайті president.gov.ua прочитати повідомлення приблизно такого змісту:

"Сьогодні у місті Грубешів, на сході Польщі, відкрито пам'ятник воякам Української повстанської армії та відділів польського підпілля "Воля і незалежність". Урочистість за участю Президентів України та Польщі присвячена 70-тій річниці спільної атаки українських та польських партизан на м.Грубешів в ніч з 27 на 28 травня 1946 року.

"Пам'ять про боротьбу наших предків, - зазначається в спільному комюніке двох Президентів, - які, попри суперечності, зуміли об'єднати свої зусилля для протистояння комуністичному тоталітарному режимові, слугує дороговказом для нас у сьогоденні.

Відкритий нині монумент - не лише данина пам'яті героїв, які спільно проливали кров за нашу свободу, але й зобов'язання перед майбутніми поколіннями берегти цю свободу і не забувати, що вона стала можливою завдяки активній співпраці наших народів".

В цій новині з майбутнього вигаданим (принаймні поки що) є лише факт спільної участі двох Президентів у відкритті пам'ятника. Але історичними фактом є подія, якій мав би бути присвячений монумент.

69 років тому українські та польські партизани провели успішну спільну акцію на місто Грубешів - твердиню комуністичного режиму в цьому регіоні. Ті, хто ще нещодавно дивилися один на одного через приціл автомата, хто готові були до безкінечності мститися за завдані кривди, зуміли переступити через ріки взаємно пролитої крові і об'єднатися для боротьби із спільним ворогом.

Акція була успішною: повстанці з боєм ввірвалися у місто. За півтори години бойових дій встигли розбити будинки місцевих органів безпеки, пошти, захопити комендатуру міліції, знищити автомобілі та документацію, звільнити з полону 25 в'язнів.

Символічно, що серед учасників спільної атаки як з польського, так і з українського боку були активні учасники війни між УПА та АК, а з іншого боку барикад - радянські енкаведисти та їх поплічники з польського УБП, серед яких майбутній керманич комуністичної Польщі Войцех Ярузельський.

На жаль, про цю подію дуже мало знають і в нас, і у західних сусідів. Наразі українці та поляки навчилася відзначати лише трагічні сторінки нашого минулого, достойно згадувати лише річниці взаємних убивств.

За участю Президентів обох країн відкрито меморіал у селі Павлівка в 2003 (з нагоди 60-тої річниці антипольських акцій на Волині), в 2005 - пам'ятник у Павлокомі (знову-таки з нагоди 60-тої річниці вбивств, але тепер уже українців польськими підпільниками), в 2009 - в Гуті Пеняцькій (з нагоди 65-річниці знищення поляків цього села). Тоді ж готувалися до відкриття пам'ятника за участю Президентів у знищеному Армією Крайовою українському селі Сагринь, яке проте не відбулося. Тепер його хочуть ув'язати із відкриттям пам'ятника загиблим полякам у селі Острівки на Волині.

Так і повинно бути - ми не маємо забувати жертв страшної війни між нашими народами і дотримуватися певної симетрії у їх офіційному вшануванні.

Але українці і поляки не повинні зосереджуватися лише на цих трагічних сторінках нашого минулого. Інакше в молодого покоління буде сформовано уявлення, що українці та поляки лише вбивали один одного, що не було тривалих періодів творчого співіснування двох націй, що у наших літописах не записано спільні героїчні вчинки.

Аби цього не сталося, важливо пам'ятати, що гасла українських та польських борців за волю "Свобода народам! Свобода людині!" та "За нашу і вашу свободу!" дуже схожі, що співпраця між ними була можлива не лише під час оксамитових революцій, але й в роки кривавої війни.

Визнання вояків УПА борцями за незалежність України, яке сталося кілька тижнів тому, - крок на зустріч до взаємного зближення з поляками. Навіть попри те, що дехто з наших сусідів зараз навпаки сприймає його як загрозу порозумінню.

Українці у своєму шляху з подолання тоталітарного комуністичного минулого багато в чому наслідують поляків: у нас створено і діє Інститут національної пам'яті, врешті вирішено питання про передачу йому архівів КГБ, засуджено злочини попереднього режиму. Усі ці кроки двадцять років тому були здійснено у Польщі.

Врешті визнання УПА теж є до певної міри наслідуванням того, як польська влада відзначила заслуги власних підпільників у боротьбі за незалежність їх держави.

І як визнання польських повстанців не стало на заваді дослідження їх діяльності, розкриття тих вчинків, які можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини, так і закон, яким врешті серед інших борців за незалежність вшановано вояків УПА, не заважатиме, а навпаки спонукатиме дослідників говорити усю, часом навіть важку правду, про них.

Як історик добре знаю, що воєнні злочини чинили вояки всіх армій учасників Другої світвої війни, в тому числі УПА та АК. Ми повинні пам'ятати про це, відкривати факти. Але поруч з тим розуміти - такі вчинки злочинців не перетворюють на злочинні ні українську, ні польську підпільні армії.

Ми повинні пам'ятати, що вояки цих армій зуміли побачити один в одному не лише ворогів, але й союзників. Побачити допоміг спільний ворог, який нині знову біля воріт.