Український парламент нещодавно ухвалив чотири закони, спрямовані на декомунізацію України. Чи вони добрі, чи погані, і які критерії слід застосовувати, аби скласти собі про це зважену думку? Я пропоную тим, хто вважає себе за справжніх лібералів, зосередитися на двох аспектах: справедливості й свободі. Якщо всі чотири закони сприяють поширенню і одного, і другого, - це добре. Якщо вони стають на заваді справедливості й свободі, - це погано. Якщо вони мусять знаходити баланс між справедливістю і свободою, пожертвувавши чимось із них, - це життя.

Один законопроєкт подає довгий список «борців за незалежність України у XX столітті» і надає їм правового статусу. Інший надає людям відкритий доступ до архівів таємних служб. Третій установлює нові способи святкування перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Четвертий засуджує комуністичний і нацистський тоталітарні режими в Україні й забороняє пропаґанду цих режимів та їхніх символів.

В основі всіх законопроєктів лежить припущення, що комунізм і нацизм мали однаково згубний вплив на Україну. Як такі вони однаково були втіленнями зла, відтак засудження одного з них неуникно спричиняє, і з логічного, і з морального погляду, засудження другого. Якщо нацизм поганий, комунізм також поганий. Якщо денацифікація добра, такою ж є і декомунізація.

На це припущення є підстави. Згідно з дослідженням базованого у Москві Інституту демографії, у 1914-1948 роках Україна зазнала приблизно 15 мільйонів «надлишкових смертей». Із цього числа близько 7,5 мільйонів можна приписати політиці совєтів, а 6,5 мільйонів - політиці, яку вели нацисти. Як зазначає французький історик Ніколя Верт, за цей час совєтський режим знищив приблизно 12 мільйонів своїх громадян. Понад половина з них були українцями, що вдвічі перевищує відсоток українців у загальному населенні СССР. Як нещодавно висловився російський письменник Віктор Шендеровіч, «кількість убивств, здійснених в Україні під комуністичними прапорами, значно більша за кількість тих, що їх здійснили під прапорами німецьких нацистів».

А тепер погляньмо на питання свободи супроти справедливости в кожному законопроєкті.

Перший законопроєкт, який ушановує борців за незалежність України, на фундаментальному рівні руйнує гегемонію совєтської, російської і неосовєтської історіографії та пропаґанди (відмінностей між одним і другим дуже мало), які демонізували цих людей, перетворювали їх на зрадників, відходи людства, не-людей і позбавляли українців права писати власну історію. Згідно з висловленнями науковців і просто ремісників-писак, які базуються на цій колоніяльній, а часто і расистській ментальності, українська історія є лише приміткою у чиємусь величному наративі, який зображує українців як безголосих дикунів або безмозких дебілів. Спільність між цими поглядами і колись популярними поглядами на афроамериканців та жінок не є випадковістю.

Наново стверджуючи право говорити про «борців» за українську історію, законопроєкт відкидає неоімперський погляд на українську історію, вирівнює «ігровий майданчик» між інтелектуальною та культурною сферою і заявляє, що українці мають стільки ж прав, як і будь-хто інший на те, аби бути відповідальними носіями пам'яті, що, згадуючи, діють у своєму праві й не мають страху. Те, що законопроєкт конкретно називає два контроверсійних націоналістичних об'єднання: Організацію українських націоналістів і Українську повстанську армію, - абсолютно коректно, позаяк науковці тепер зможуть обговорити позитивні й неґативні аспекти діяльности їх обох на своїх умовах, не покликаючись на принижувальні базові позиції совєтських, радянських і неосовєтських псевдоінтелектуалів. Тож це варто зарахувати як великий плюс і свободі, і справедливості.

Але критики мають рацію, коли зазначають, що стаття 6, яка робить «зневажливе ставлення» до «борців» потенційно карною справою, підважує сам дух закону. Руйнування гегемонії расизму та неоколоніялізму - хороша справа. Лише гегемонічним дискурсам, які за самою сутністю є зневажливими, потрібні правові перепони вільній думці. Пошук правди не має потреби в цьому, і прибічників та критиків творців слід заохочувати до вираження будь-якої думки на вільному ринку ідей. Київ мусить негайно внести зміни до законопроєкту.

Закон про відкриття архівів таємних служб є потужним ударом на користь свободи та справедливости з очевидних причин: зріла нація потребує інформації про своє минуле. Чи довільні чутки, які містяться у звітах таємних служб, не зашкодять невинним людям? Ні, якщо Україна піде шляхом Німеччини й інших посткомуністичних країн. Законопроєкт про увічнення перемоги над нацизмом кладе кінець «Великій Вітчизняній війні», що позначала початок війни як відповіді на німецьку операцію «Барбароса» 22 червня 1941 року, і дає Україні змогу приєднатися до світової спільноти у згадуванні початку Другої світової війни, що почалася з нацистсько-совєтського вторгнення до Польщі у вересні 1939 року. Законопроєкт нарешті дасть Україні можливість розібратися з дворічним періодом, який минав під знаком пакту Молотова-Рибентропа (1939-1941), коли СССР активно надавав свою співпрацю і просував нацистські інтереси у Східній Европі, заклавши цим підвалини Голокосту. Викидання на смітник міту про Велику Вітчизняну війну також означає, що Україна муситиме відкрито, не ховаючи очей, подивитися на звірства, що їх здійснили совєтські солдати під час війни, як-от масові зґвалтування, що хвилею прокотилися Німеччиною та Угорщиною у середині 1945 року. Усе це добре для свободи і добре для справедливости.

Четвертий законопроєкт, який засуджує комунізм та нацизм, може викликати лише захват у лібералів, які мають розуміння глибини злочинів, що їх вчинили обидва режими. Завважте, що законопроєкт забороняє «пропаґанду комуністичного та націонал-соціялістичного (нацистського) тоталітарних режимів», які існували в Україні. Він не забороняє комуністичних або нацистських поглядів як таких, тож радикальні захисники свободи слова можуть бути спокійні - хоча не аж надто, бо межа між сповідуванням комуністичних поглядів і пропаґандою комуністичного режиму може бути не завжди чітка. Утім, принцип правильний, навіть якщо втілення може спричинити складнощі.

Чи може законопроєкт призвести до розколів та обурення у тих секторах українського суспільства, які все ще відчувають близькість до совєтського минулого? Можливо, хоча немає певности, що публічне обурення з приводу зникнення пам'ятників Лєніну переважить суспільне занепокоєння щодо війни з Росією, можливої ескалації з боку Путіна та економічної необхідности затягнути паски. У кожному разі, справжня суспільна дискусія про болючі питання українського минулого давно на часі - і це було би добре і для свободи, і для справедливости.

Підсумовуючи, Україна, можливо, впритул наблизилася до того, аби рішуче порвати з комуністичним досвідом, який став причиною стількох смертей і донедавна далі справляв свій мерзенний вплив на країну. Більше свободи і справедливости - це погана новина для неосовєтських істориків у Канаді, Америці та Европі й погана новина для Путіна, але це може бути лише доброю новиною для подальшого руху України до вільного, толерантного справедливого та відкритого суспільства.

Переклад Мирослави ЛУЗІНОЇ