Навіть, якби Дм. Фірташ розповів у Віденському суді про те, що він особисто пакував речі Януковичу перед утечею «золотого батона» з Межигір'я, гріш ціна його захисту. Загнаний у глухий кут перед несвітлою перспективою безпосереднього спілкування з американською Фемідою, «газовий король» міг придумати ще не таку історійку. І не важливо, - під присягою він молов три мішки гречаної вовни, чи без... Йому просто нічого було втрачати.
А в результаті, - тиражовані світовими (а особливо - російськими) ЗМІ (не кажу вже про кишеньковий «Інтер»), - фірташівські одкровення зробили з нього ледь рятівника революції та Майдану, скопрометували і без того підмочену репутацію Порошенка і, мабуть, стануть своєрідним декалогом для політтехнологів на час місцевих виборів і подальших реформ.

Але... Є одне «але». Кастанеда колись написав, що для того, «аби усвідомити реальність, звичну для іншого, спочатку слід відцуратися власної реальності; та людині зовсім не просто позбутися звичної картини світу, цю звичку треба ламати силою». Так от, - реальність Фірташа, Коломойського, Ахмєтова, зрештою, того ж таки Порошенка чи його ненависниці Тимошенко дещо різниться від реальностей більшості. Реальність трійці Майданних лідерів, про яких Фірташ казав у Відні як про адептів секти ЮВТ, кардинально відрізняється від мільйонів тих, хто пройшов попри сцену, з якої вони провадили свої запальні промови.

Обидві реальності - їхня і наша - достоту сповнені розмаїтими міфами, уявленнями, смислами. Ми наївно гадали, що на якусь мить спромоглися стати творцями власного майбутнього; вони ж - звично для себе послуговувалися холодним розрахунком, плели інтриги, укладали пакти, маючи на меті скористатися нашим ентузіазмом.

Проблема, однак, у тім, що нова реальність, як переконує хтось із великих, народжується саме під час жорсткого зіткнення міфів. На відміну від Помаранчевого майдану цей, останній, не завершився інавгурацією нового президента. Війна на Сході надала всенародному рушенню латентного характеру, ті, хто плекав певні ілюзії на «справді нашу владу», розгубили їх, - хто на фронті, хто у волонтерських буднях, хто у чиновницьких кабінетах, де, як і раніше, сидять посередності і держиморди. І цілком усвідомили, що, за Кастанедою, звички влади, атавізми минулого «треба ламати силою». Ті ж, хто посів високі кріселка, зі сумом і розчаруванням змушені констатувати, що так, як колись, вже не буде, що у них немає часового лагу, аби донесхочу натішитися власним статусом. Та й цей статус ледь не щодня слід підтримувати, маневруючи між вимогами суспільства, прихованими від нього ж зобов'язаннями перед такими, як Фірташ, між власною реальністю і жорстокими реаліями часу.

Різношерстні ворожбити від політики тепер пробують з'ясувати, хто ж в Україні зірве джек-пот після фірташівських свідчень у Віденському суді. Як на мене, - головний приз отримали пересічні українці. Одіозний олігарх, попри свої бажання і мету, популярно пояснив тим, хто хоче слухати, механіку вітчизняної політики, її гнилу суть, підлі методи і не менш брудні плани. Фірташ укотре нагадав легковажним, що люстрацію, як кастинг кандидатів на найвищі посади, слід проводити до, а не після виборів, що вірити солодкоголосим політикам - значить, не поважати себе. Фірташ втямливо розповів людям, розсвареним через симпатії до різних діячів, що їхні нерви пішли з димом, що суб'єкт їхніх надій мало чим відрізняється від інших, що варто іноді прислухатися й до опонентів. Не для того, аби зневіритися зовсім, для того, аби глянути на світ з дещо іншого кута зору.

Ще кілька таких «фірташів», і ми зможемо обережно твердити, що нарешті наша спільнота взяла достатньо уроків справді європейської політичної культури і вже майже готова до усвідомленого вибору.