Світлина Сергія Панченка

Як травмована пізнім совком людина, ніколи не думав, що колись радітиму чергам. Вважав їх відсутність нашим головним здобутком. Ось і зрада, і все пропало. А черги є? Черг немає. І крити нічим. Життя ніколи не буде колишнім.

Молоді цього вже не зрозуміти. Вони в чергах на чотири-п'ять осіб стоять і втикають у свої iPhone. Ми в них жили. Писали номерочки на руках. Поспішали на переклички щогодини й безжалісно викреслювали зі списків невдах. Гадали «що дають?» і «що викинули?» Викинули - в радянському вже забутому значенні означало, що якийсь ходовий товар таки довезли до полиць універсаму, попри всі старання торговців пустити його наліво з чорного ходу.

Я і в моряки, може, подався, тільки щоб не стояти в чергах. Але рецидиви траплялися. Повернешся додому, розбалуваний італійськими супермаркетами, й несподівано для себе намагаєшся придушити чорнороту продавщицю овочевого магазину за те, що відмовляється продати три десятки яєць одразу з лотком. Пік розростання радянських черг відбувся, звичайно, за часів боротьби з пиятикою, коли побутував анекдот: зупинка «Лікеро-горілчаний магазин», наступна - «Кінець черги».

Чи думав я, що колись доживу до таких ось черг із анекдоту - на кілька кварталів - але не за горілкою, а за книжками? Так, я про «Книжковий Арсенал», який відбувся у Києві. Вже вп'яте.

Рішення про проведення таких великих фестивалів приймаються за кілька місяців, щоби встигнути все організувати. Торік вирішувати це треба було якраз під кульмінацію подій на Майдані, коли під питанням були не те що кошти на культурний захід, а саме подальше існування міста й держави. Оптимізм упорядників переміг. І показав нам справжнє місце книжки навіть у світі, що став догори дриґом. Це був острівець миру, спокою й позитиву посеред катастрофічних подій і новин. Виснажені піврічним щоденним стресом кияни просто таки злетілися на подвір'я «Мистецького Арсеналу».

Цього року про необхідність і можливість проведення книжкового ярмарку організатори не проводили опитування у Facebook. Зрозуміло було: треба в будь-якому разі. Попри все. Однак існували побоювання, що на перешкоді стануть загальна економічна ситуація в країні - у людей просто вже нема грошей на книжки. І дуже несприятлива ситуація на ринку книговидання - друк значно подорожчав. А тут ще й вхід на виставку платний. Для Європи це - норма, а в нас таке собі може дозволити хіба що ще Львівський форум. Як сформулював це один підслуханий скептик із тієї нескінченної черги:

Уперше бачу, щоб люди купували квитки на книжковий базар.

Але, звісно ж, «Арсенал» - то вже давно не базар. Сотні презентацій книжкових новинок, десятки дискусій і круглих столів, лекцій, показів, виступів. Хотілося попросити політичного притулку й нікуди з «Арсеналу» вже не виїжджати.

Його старовинна прохолодна будівля всі дні нагадувала вулик чи мурашник. Люди йшли від самого першого дня - ще не вихідного, а робочого. Мабуть, українці все ж таки бджоли. Принаймні судячи з того, як навіть не бойові комахи кидаються на захист свого вулика. Тут доречно згадати незлим тихим словом одного пасічника й президента за сумісництвом, який цей «Арсенал» придумав відреставрувати. Що є, те є. Його теперішній наступник, до речі, теж засвідчив пошану читанню книжок - відвідав «Арсенал» особисто. Й у видавців та авторів з'явилася нова гра: обговорювати, в кого яку книжку придбав президент. Дрібниця, а приємно. Так ще й читання знову стане модним навіть серед високопосадовців.

Але найяскравішим враженням для учасників стала ота суботня й недільна черга. Терпляча, спокійна, доброзичлива, без скандалів. Не за ковбасою ж, насправді. Поки вона є, все в книговиданні налагодиться попри кризові труднощі. Поки вона стоїть, у нас є надії на іншу країну. І на мир. Бо телевізор - це війна, а книжки - це мир. Чомусь виходить саме так.