Рецензія експерта «Майдану закордонних справ» Олега Бєлоколоса на один гучний флеш-моб в сусідній країні.

Любить, дуже любить Володимир Володимирович бути у центрі уваги. А хіба можна знайти кращу нагоду для того, щоб поніжитися, хоча б недовго, у променях слави, ніж грандіозний військовий парад?

Ну, і як здавна ведеться у Росії, заодно використати ювілей Перемоги над нацистської Німеччиною для привласнення собі історії України, Білорусі, Молдови, Грузії та інших країн-колишніх республік СРСР, у тому числі шляхом нав'язливої пропаганди тези щодо начебто «спільної історії братніх народів».

У хід пішло те, що ще в радянські часи в народі влучно називалось «показухою» - тенденційні публікації у пресі, популярні сьогодні в Росії книжки різного роду «псевдо-істориків», пропагандистські бойовики, жорстка анти-західна риторика часів «холодної війни», мотопробіги кремлівських байкерів, виділення коштів на заходи в європейських країнах, чисельні ультра-патріотичні акції у соціальних мережах, незамінні георгіївські стрічки у самих неочікуваних місцях, футболки з Путіним і ветеранами, конкурси і виставки, зокрема кондитерських виробів у вигляді похоронок, войовничі бабусі-трансфомери, ура-перформанси (у тому числі відомі георгіївські «тверк-бджілки», які у квітні «підірвали» пострадянський Інтернет).

Однак, найбільшим, або як кажуть сьогодні в Росії «знаковим» заходом, мав стати парад Перемоги в Москві 9 травня, під час якого Путін, стоячи поруч з труною вождя світової революції, у супроводі гостей та чисельного почту гордовито споглядав би на шеренги відданих і крокуючих прусським кроком «зелених чоловічків», що мали б демонстрували готовність виконати будь-який наказ господаря Кремля, та купу танків, гармат, літаків і ракет, які за задумом вселяли б страх в уми народів світу.

Показово, що апогеєм святкування по-путінськи став саме масштабний військовий парад, як тріумф відвертого і агресивного мілітаризму, що так сильно полюбляли і полюбляють колишні і сьогоднішні диктатори.

Як відомо, під різними приводами (парад, наряд, шабат, погане самопочуття, імпічмент, наявність у Москві посла тощо) відмовилися від участі у широко анонсованому кремлівському дійстві керманичі Польщі, США, Великої Британії, Канади, Білорусі, Фінляндії, Бельгії, Нідерландів, Норвегії, Австралії, Південної Кореї, Чорногорії, Ізраїлю, Болгарії, Молдавії, Литви, Латвії, Естонії та низки інших.
Отже, 9 травня на трибуні Мавзолею поруч з володарем Росії, були лідери або повноважні представники Казахстану, Вірменії, Азербайджану, В'єтнаму, Венесуели, Індії, Зімбабве, Єгипту, КНР, КНДР, Куби, Монголії, Палестинської Автономії, Південної Африки, Сербії, Боснії і Герцеговини, Таджикистану, Туркменістану, Чехії.

Жодним чином не применшуючи їхній внесок у Перемогу (як відомо, капітуляція Японії, проти якої воювали деякі з вказаних країн, була підписана лише 2 вересня 1945 року), у контексті завершення Другої світової війни все ж таки чомусь згадуються саме ті держави, які 8 травня 1945 року разом з СРСР підписали в Берліні остаточну капітуляцію Німеччини...

На відміну від доволі симпатичного афериста-героя відомої кінострічки «11 друзів Оушена», який так елегантно обчистив казино у Лас-Вегасі, московському володарю, який нахабно вкрав частину території сусідньої (колись братерської) держави, його сьогоднішні друзі мало чим можуть допомогти йому, навіть у справі втримання награбованого. Можуть, правда, оголосити купу величавих тостів і надавати безліч вітіюватих компліментів, але цим, скоріше за все, й обійдуться.

Адже, ні для кого не є секретом, що у даному випадку йдеться не про Другу світову війну, а про сучасну геополітику.

Отака вона - сумна ціна політичної ізоляції.

Візит же Генерального секретаря ООН в Москву саме в ці дні наочно засвідчив не лише глибоку моральну кризу цієї міжнародної організації, що мала б однозначно засудити агресію Росії, але й розлад світової, післявоєнної архітектури безпеки, узагалі.

Ну, а українському суспільству, обуреному цинічною агресією Кремля проти України, вже стало очевидним, що Москва остаточно втратила символічне право бути правонаступницею СРСР, як країни-переможця нацистської Німеччини. За цей рік ми зрозуміли, що новій Україні слід нарешті приєднатися до тих країн, які саме 8 травня згадують і вшановують усіх ветеранів.

Ми також добре усвідомили, що у справі захисту Батьківщини слід покладатися, насамперед, на себе, а справжня боєготовність армії не має нічого спільного з показовим маршируванням.

Вочевидь, нам навряд чи вдасться разом з усім цивілізованим Світом подивитися «хеппі-енд» правління сьогоднішнього очільника Кремля. Натомість, сама логіка об'єктивного історичного розвитку диктує йому безславний крах і місце в історії, якому мало хто буде заздрити.

У тому числі, й декілька «парадних друзів».