Це Донецьк. Як ми його втрачаєм. Боротьба триває зараз за дітей, на нове покоління. З кожним днем Україна несе непоправні втрати.

В садочку в бандерівському місті Стрию Львівської області мене не раз одягали в кокошник. А я мріяла в український віночок, як і решту дівчаток - в красивий квітчатий з кольоровими стрічками віночок. Але на всю групу дисадка було лише два українські костюми. Решта - кокошники з сарафанами. Ми танцювали в них "Калінку-малінку" перед колективом склозаводу, куди нас возили на свята. В кінці танцю гуртом мали вигукнути так по-бабському чи то "Ух" чи то щось, що мало бути схоже на жіночий задовлений вереск. Мені цей крик не вдавався ніколи.

Той кокошнки досі давить мені в голову. А минуло майже тридцять років. А в голові ще досі залишки совка. І це я зі Львова. А що говорити про решту України? А ви кажете - навіщо ламати пам'ятники і чіплятися до деталей? БО ТРЕБА.