Коли мені було 25, я сидів у паризьких бібліотеках і плавав у великих океанах минулих епох, текстів, надій та розчарувань. Я був відлюдником, Буваром і Пекюше (головні герої однойменного незавершеного роману Ґюстава Флобера – UAInfo) в одному флаконі, коло мого регулярного спілкування не перевищувало десяти людей. Мені було добре від тих історій, які я знаходив у минулому. Мені здавалося, що я – ловець перлин у морі часу.

Зараз мені 35, і я мандрую щотижня, своєю країною чи чужими землями. Часом забуваю, де я, і плутаю країни. Інколи знайомлюся з десятками людьми на день. І найбільше мене зараз цікавлять люди, тут і тепер: їхні життя, ніжні та сумні, радісні і трагічні, сильні й тендітні.

Ці два періоди визначили мене, як дві протилежності, як інь і ян, як весна й осінь. Обидві ці фази свого життя я люблю.

Зараз я думаю, що філософія в Україні має бути мандрівною. Бо Україна – це країна коріння, ми дуже прив'язані до своєї землі, ми обіймаємо її, як своїх матерів, ми вростаємо в неї, як дерева під великим небом. Але для мислення цього замало. Дерева мають інколи виходити зі своїх садів та вирушати в подорожі.

Я думаю, невипадково, що для українців, цього вкоріненого в свою землю народу, у цих ботанічних людей, які прикрашають квітами свої вишиванки, є два міфологічні кумири, два орієнтири, музичний та філософський, які цю вкоріненість ставлять під сумнів, які натякають, що окрім кореня потрібно «щось іще», що окрім землі потрібна дорога.

Козак Мамай та Сковорода. Бродячий музикант і бродячий філософ.