Тиждень був без ФБ. У Китаї його немає. Та й новинні сайти читав епізодично – було багато роботи. Лише в літаку з'явився час передивитися чергові баталії української політики. «Трагічна картина», як казав віслючок Іа-Іа. Таке враження, що ми знову в 2005. Знову потік взаємних звинувачень, знову безрозсудні заяви трубадурів та зброєносців пересварених лицарів.

І знову – неприхована радість олігархів, які роздмухують жар амбіцій наміченого розколу. Звичайно, їм вигідно переключити щойно розпочату деолігархізацію на хатню війну революціонерів.

Ще більше це вигідно Путіну і його ватному блоку.

Що робити?

Любити Україну більше, ніж свою посаду. І максимально працювати до рішення про відставку, а не піаритися після.

І ще: треба підтримувати людські стосунки, незалежно від статусу візаві. Не можна на радість ворогам поливати чутками вчорашнього колегу так само, як не варто ставити під сумнів успіхи друга при владі.

P. S. Поговорив із усіма сторонами. Маю відчуття, що все буде нормально. Буде рішення Президента – його сприймуть і приймуть. Бо життя є і після відставки (часто – краще життя). А політика Верховної Ради не зводиться до кадрових рішень.

Розумні домовляться. Тож шустрим ловцям власної вигоди знову залишиться виголошувати зі трибуни радикальні гасла.