Про справи великі й малі.

Часто доводиться читати щось таке:

– Усе, що ви робите, це дрібні речі, а нам потрібна нова Конституція, оцим треба займатися!

– Усе, що ви робите, це дрібні речі, а нам потрібні незалежні суди, оцим треба займатися!

– Усе, що ви робите, це дрібні речі, а нам потрібно поміняти мислення населення, оцим треба займатися!

– Усе, що ви робите, це дрібні речі, а нам потрібно створити праволіберальну партію і перемогти на виборах, оцим треба займатися!

Починаю питати: як же ж можна поміняти Конституцію, коли в парламенті уявна більшість, чи як змінити суди, коли для цього потрібно поміняти Конституцію, чи як поміняти мислення, коли для цього потрібно ціле покоління, чи як перемогти на виборах, коли за праволіберальну партію готові голосувати щонайбільше 10% населення?

У відповідь чую: ви мислите дрібними справами, а треба великими категоріями!

Питаю ще раз: пропонуйте план, покроково, раз-два-три.

Ну, тут вже вдаються до переходу на іншу тему, або мовчання, або інші схожі дискусійні прийоми.

І тут починаю розуміти, що все вищесказане для них є лише виправданням власної бездіяльності. Мовляв, якщо перемогти одним ударом неможливо, то тоді не варто нічого й робити.

Це дитяче мислення. Це лише у дитячих казках добро перемагає зло одним рішучим ударом, і далі всі живуть вічно й щасливо. У дорослому житті інакше. Капля точить камінь. Лупайте сю скалу. Сорок років пустелею. Великий шлях починається з малого кроку. Лиш той життя і волі гідний, хто б'ється день у день за них.

Хоча і про стратегію забувати не треба. Але це вже тема іншого допису.