Я однозначно вітаю об'єднавчий процес між Київським Патріархатом і Українською Автокефальною Православною Церквою і сподіваюся, що нічого не завадить проведенню Об'єднавчого Собору у вересні. А ще очікую справжнього пастирського піклування від Вселенської Матері-Церкви щодо православних українців, які в буремні 90-ті опинилися в ізоляції. Також сподіваюся на мудрість і християнську виваженість від тих православних України, які мають єдність зі Вселенським Православ'ям.

А тепер дозвольте висловити декілька думок і побажань, які стосуються не тільки цих подій, а й Української Православної Церкви в цілому.

Єдність, Святість і Соборність

Просте механічне (або паперове) об'єднання двох (або більше) церковних структур - це ще не створення Єдиної Церкви. Церква має бути не тільки Єдиною, але й Святою, Соборною і Апостольською. Єдність - це не тільки єдина назва чи один на всіх Предстоятель на чолі ієрархічно-адміністративної вертикалі.

Єдність - це ще й стиль управління і буття Церкви.

Єдності без Соборності не буде. Соборність - ось справжня основа Єдності.

Дуже добре, що буде Об'єднавчий Собор, але сам по собі Собор - це ще не Соборність. Соборною має бути підготовка до Собору, а також подальша розбудова Церкви.

Нам всім в Україні варто відмовитися від середньовічної імперсько-радянської моделі побудови Церкви і, спираючись на апостольську модель та на багатовікові традиції Київської соборності і соборноправності, розбудовувати Соборну Церкву ХХІ століття.

Церква - це не тільки єпископат, але й духовенство і народ Божий. І це стосується як управління Церквою (в тому числі і щодо обрання, поставлення чи зняття єпископів та священиків), так і буття та різноманітного служіння парафій. Рішення мають прийматися консенсусом єпископату, духовенства і вірян. В Церкві має перемагати не більшість, а любов. Не сила влади, а смирення жертовного служіння, заповіданого Христом.

Єпископ - це не феодал і не олігарх, і не "глава обласної релігійної адміністрації" в церковній ієрархії, і не "наглядач" (хоч саме так і перекладається слово "єпископ" з грецької) в церковному "гетто суворого духовного режиму". Єпископ перш за все має бути духовним батьком та дбайливим пастухом Христового стада, нащадком апостолів на шляху проповіді Христа.

Священик - це не наймит і не кріпак у "феодала-єпископа", не прораб на "священному будівництві" і не "завгосп у вінчально-погребальному супермаркеті". Священик - це людина, присвячена на служіння Богові. Це пастир добрий, що душу свою покладає за свою отару. Який не тільки стриже, а й доглядає, боронить і лікує своїх овець, кожну з яких знає за ім'ям. І якого знають і люблять вірні. Священик, як і єпископ, має поставлятися на одне місце на все життя, а не змінювати парафії в пошуках кращої (явно не в духовному сенсі). Але й парафіяни повинні мати право не приймати невідомого, або "добре відомого" їм священика.Вірний - це не "покупець благодаті", який "замовляє духовну музику"; це не "релігійний електорат" і не турист в "релігійному музеї-заповіднику".

Вірний - від слів "вірність" і "віра". Тому в українській мові існує ще термін "вірянин". Вірянин - це той хто живе у відповідності до віри, хто виконує Божі заповіді і навчає цьому своїх дітей.

А ще Церква має бути Святою і до святості покликані всі її вірні, включно з духовенством і єпископатом. Святий - це не той, що без гріха, а той, хто знає свої недоліки і намагається з Божою допомогою від них позбутися.

Неодмінний супутник святості - каяття. А каяття, якщо перекладати грецьке слово, - це "переміна розуму" у відповідності до Євангелія. Церква має не тільки вчити християнському світогляду, але й показувати приклад християнського життя.

Як вірним УПЦ ставитися до процесу об'єднання УПЦ-КП з УАПЦ?

Коли я чую таке запитання, то одразу згадую євангельський сюжет з відновленням апостольської гідності апостола Петра. Господь тричі запитує Петра після зради, чи любить він Його, і доручає апостолу пасти овець Христових. А Петро озирається і, побачивши іншого учня, питає: "А цей чого?". На що отримує відповідь від Христа: "А тобі що? Ти за Мною йди!".

Об'єднавчі процеси між УПЦ-КП і УАПЦ не мають бути приводом для заздрості чи роздратування з боку УПЦ. Ми всі маємо прагнути, щоб всі українці, які хрещені в православній вірі, мали молитовне і євхаристичне спілкування в таїнствах між собою і з Вселенським Православ'ям. Тому якщо буде знайдено якесь рішення для УАПЦ чи Київського Патріархату, і воно буде визнане Вселенським Православ'ям, особисто я це тільки вітатиму.

Якщо ми, духовенство і вірні Української Православної Церкви, маємо сьогодні спілкування з Вселенським Православ'ям, то маємо щиро прагнути, щоб і решта православних були в цій єдності.

Більш того, нам не ображатися треба, не по-книжному, і не по-фарисейськи надувати щоки у відчутті власної богообраності, і не жахатися можливістю визнання Константинопольським Патріархатом Об'єднаної УАПЦ-КП Церкви, а, навпаки, робити все можливе, щоб в Україні була Єдина Свята Соборна і Апостольська Українська Православна Церква, яка б об'єднувала всіх православних українців у Христі.

Як вірним Об'єднаної Церкви ставитися до УПЦ, якщо вона не долучиться до об'єднавчого процесу?

І тут я знову згадую Євангеліє. Одного разу учні прийшли до Христа і розповіли, що побачили людину, яка не належала до їх громади, але яка зцілювала ім'ям Христовим. Апостоли заборонили цій людині таке робити, а Господь сказав: "Не забороняйте йому... Хто не проти вас, той за вас". П

итання не в тому, хто більший патріот. Питання в тому, щоб бути християнами і за світоглядом, і за життям. Не варто повторювати середньовічні помилки, які призвели до великої кількості розділень між християнами, що не подолані до сьогодні.

Треба бути єдиними, навіть тоді, коли ми не об'єднані. Єдність не в єдиній церковній структурі, а у Христі. А Христос там, де двоє чи троє збираються в Його Ім'я. А це значить, що єдність між справжніми християнами існує вже сьогодні і завжди. Справжня Єдність в любові до Бога і ближнього. Саме її треба відчувати і до неї треба прагнути.