Гра на публіку з головним скандальним ньюз-мейкером останнього часу - екс-очільником СБУ, - єдине, на що спромоглися пропрезидентські кріейтори у боротьбі з власним іміджем. Гра, відомо, не вартувала свічок, оскільки Україна вкотре стала посміховиськом в очах незаангажованого світу. Однак це вже мало переймає команду Банкової, позаяк їй більше залежало на тому, аби до останнього використати шанс «засвітки» незмінності курсу держави перед європейськими чиновниками. Наголошу, чиновниками, а не спільнотою, яка не має наміру відвертатися від Києва, безнадійно поховавши «постмайданні ілюзії» у вирві власних проблем.

Бажання демонструвати «спокій та благодать» після фактичного розгрому команди Наливайченка, підрихтувавши таким чином «потьомкінське село» українських політичних реалій, завершилося черговим пшиком.

Однак рівною мірою мені не імпонує «гра на публіку», до якої вдається вчорашній есбіст, намагаючись створити собі певний імідж борця за правду в умовах, не надто сприятливих до такого потрактування його певних учинків. Гучно висловивши своє невдоволення перед юрбою симпатиків, пан Наливайченко досі не сказав, що робитиме з горою компромату, накопаною його підлеглими.

Цілком ймовірно, що Валентина Олександровича загнано у глухий кут натяками про ув'язку його портфеля зі статусом однопартійця київського мера. Тривожний симптом про перспективу розірвання шлюбу між УДАРОм та БПП, і голосування декого з «кличкових» нардепів урозріз із прийнятими в коаліції правилами свідчать, що насправді заміна Наливайченка стала нагально потрібною для Порошенка.

Мені важко повірити, що такий важковаговик вітчизняної політики погодився на роль «хлопчика для биття» легко і безтурботно. Втім, ніхто не заважає Наливаченкові повернутися у табір Кличка, аргументуючи «колабораціонізм» черговим набором фраз з президентського лексикону про «добро для України» та її єдність. Але його поведінка свідчить про інше, про те, що для Валентина Олександровича влада не є абсолютною цінністю. І це, погодьтеся, несподіванка для українського істеблішменту, який вміє об'єднуватися лише за умови, коли «потрібно й достатньо, щоб вони звели над собою частину влади незрівнянно вищої, ніж влада кожного; точніше, потрібно й достатньо, аби вони звели над собою найбільшу з влад, які тільки можна собі уявити, або таку владу, над якою неможливо уявити ніякої більшої влади» (П'єр Манан).

І даремно Шокін натякає Наливайченку на відповідальність за гучні телевізійні заяви. Конфлікт можна розв'язати значно простіше, пам'ятаючи, насамперед, що «істина, яку доводиться захищати за допомогою карного кодексу, виявляється, радше, брехнею». У даному випадку, зважаючи ще й на хитку позицію самого Генпрокурора, це і є громадженням «влади, над якою неможливо уявити ніякої більшої влади». Компрометуючи екс-голову СБУ, Шокін компрометує ідею «білосніжності й пухнастості» парламентської коаліції, яка через скандали схожого штибу стане не надто вживаним харчем для Європи.