Події, які розгортаються з моменту Революції гідності й донині, примушують українське суспільство нарешті конкретно для себе визначити, що формує його ідентичність і в якій поведінці та ставленні до різних явищ життя вона себе виявляє.

Війна, що точиться на Донбасі, й анексія Криму принесли із собою небачене за всі роки української незалежності лихо: окупанти вдалися до репресій за релігійною ознакою. Такого тут не спостерігали від сталінських кривавих 1930-х років, періоду войовничого атеїзму. «Русскій мір», який поєднав серп і молот із православним хрестом, не терпить нічого інакшого: католиків, протестантів, мусульман, юдеїв, буддистів, кришнаїтів та довгого списку інших. Власне, українців і європейців - теж. Надуваючись у бундючній писі як «Третій Рим», він не помітив, що цивілізований світ, у якому вже давно сформувалися політичні нації, перестав асоціювати й зливати в одне належність до певної національності та віросповідання й ненавидіти когось за те, що в нього інші боги або він інакше молиться. У світі, який здригається від ісламських радикалізму й фанатизму, існує ще й російський православний радикалізм, прихильники якого благословляють на обстріли українських територій і поселень із систем залпового вогню «Град», дякуючи Богу за війну.

Український релігійний контекст, як наголошує класик соціології релігії Хосе Казанова, дуже скидається на американський: усі наявні на нашій території конфесії проголошено рівними між собою й у відповідальності перед законом. У США ти можеш бути прихильником Санта Муерте чи креольських синкретичних культів Карибського регіону, вірити в Маніту, бути атеїстом чи агностиком. Будь ласка, вір і будь, але передусім ти громадянин Сполучених Штатів і це перше, що тебе характеризує. Якщо релігійна громада, до якої ти належиш, або ти особисто закликаєте до повалення державного ладу, підриву суверенності краї­­ни, сепаратизму, тероризму тощо, бо на це «воля божа», то вами займуться спецслужби. Україна лише прямує до таких порядків. На рівні стратегій розвитку держави, зміцнення її безпеки, в РНБО питання релігії та церкви ялозять так само, як освіти й культури, за залишковим принципом. Тільки віднедавна почався процес боротьби не проти абстрактних «сект і культів», а проти антиукраїнських релігійних рухів, хоч би якими вони були.

У контексті секулярної та постсекулярної Європи наша держава є унікальним місцем з абсолютно живим і різноманітним релігійним життям, яке не зводиться суто до православ'я. Українське розмаїття вірови­знань не геополітична забаганка чи данина моді, яка скоро мине. Віротерпимість - частина нашої традиції, що склалася історично.

Будь-який плюралізм - це нелегко, бо він весь час потребує динамічного монологу й засад для віднайдення консенсусу між усіма тими складовими, які згадане розмаїття утворюють. Але замість диктату одного голосу й одного світобачення маємо низку, з-поміж яких можна обирати, і баланс сил, коли жод­­на з релігійних організацій не має переважного впливу на су­спільне й політичне життя в певній країні. Цей стан речей так чи так можна вважати демократичним. Релігія, культура й освіта є каналами впливу на суспільство, які формують його і скеровують у певному напрямку. Коли домінантною і всіляко підтримуваною є лише одна релігійна організація, виникає непереборна спокуса спробувати поманіпулювати через неї свідомістю вірян, перетворити її на рупор політичного впливу. В Росії, де фактич­но немає релігійної свободи, це історична традиція. Подекуди такі задуми з'являються і в українських керманичів, але щоразу наражаються на суспільне неприйняття.

Маємо країну, де на тлі мультирелігійності не існує освітнього предмета у школах, який популярно розповідав би про основні конфесії світу й ті, що репрезентовані в Україні. А ще в нас є проблема прогалини в загальному рівні знань, які формують культуру й толерантність певної особи. Зауважмо: жоден світський інститут не здобув настільки стабільно високого рівня довіри в Україні, як релігія і церква. Певним чином таке ставлення є справді їхньою заслугою, адже на багато критичних викликів останнього часу вони відповіли оперативніше й адекватніше за державу. Водночас це сигнал, що саме вона в нас потребує змін. Отих реформ, включно із викоріненням корупції та декомунізацією, про які стільки сказано.

Чи є всі ті релігії та церкви, що маємо, лояльними до Української держави? Відповідь на це запитання дали події зламу 2013-2014 років, першої в історії незалежності революції, коли пролилася кров. Тоді українці переконалися, що в них є... їхні церкви та релігії. Саме так, у множині. Ті, котрі вже давно спів­існують і храми та молільні котрих стоять поруч у містах і селах країни від заходу до сходу, від півдня до півночі. І вони також протестують проти принизливої несправедливості - позбавлення народу власного голосу у визначенні майбутнього держави. Релігійні плюральність і терпимість єднали і єднають українців значно більше, ніж їх роз'єд­нують канонічні відмінності різних сповідань, носіями яких вони є. Із приходом війни та анексією виявилося, що допомога внутрішнім переселенцям, воїнам ЗСУ й жителям окупованих територій, як і оборона своєї держави, є справами, котрі здійснюються на славу Христа, Аллаха, Ягве, Будди... Реалізація концепту «Бог і Україна» може мати багато форм.