MENU

Євстратій Зоря: "Єдність українців і росіян – імперський міф"

843 2

Євстратій Зоря: "Єдність українців і росіян – імперський міф"

Свято Хрещення Київської Русі-України відзначається щорічно 28 липня — в день пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира, якого вважають одним із засновників і покровителів державності.

Історики називають кілька конкретних політичних та економічних причин, які спонукали князя Володимира проголосити християнство державною релігією. По-перше, об’єднання земель вимагало відмови від «племінних богів» і запровадження релігії за принципом «одна держава, один князь, один Бог». По-друге, це відкривало шлях приєднання до європейської спільноти, яка сповідувала християнство. По-третє, Київська Русь змогла наблизитися до надбань європейської культури, розвиваючи власну.

Влітку 988 року князь Володимир Святославович був охрещений у церкві Святого Іакова в Херсонесі. Потім він зі своєю дружиною Анною повернувся до Києва і наказав усім мешканцям прийняти нову віру. Масове хрещення киян, за літописом, відбувалося на річці Почайні. Згодом те ж саме відбулося в інших містах, в результаті чого християнство стало провідною релігією на Русі. Це був тривалий складний процес, який розтягнувся на багато століть, пройшовши кілька важливих стадій.

Читайте також: Епіфаній розвінчав міф про дату хрещення Руси-України

Християнство потужно вплинуло на становлення давньоруської держави. Саме церква під час роздрібненості князівств виступала головним фактором консолідації. До того ж значно розширилися економічні та культурні зв’язки з багатьма європейськими країнами, передусім з Візантією. Але головне полягає у тому, що християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей.

Про цю важливу історичну подію "ФАКТИ" поговорили з архієпископом Чернігівським і Ніжинським, речником Священного Синоду, заступником голови Управління зовнішніх церковних зв'язків Православної церкви України Євстратієм Зорею, передає UAINFO.org.

"Москва — не "третій Рим", а "новий Сарай"

— Владико, Хрещення Русі-України вважають символом неподільності українського народу та його єдності навколо ідеї сильної держави й віри, символом соборності всіх українців. Зробімо невеликий екскурс в історію.

— Найперше. Беззаперечно доведений історичний факт, що християнство на сучасних українських землях з’явилося ще у першому столітті. Тобто ми пов’язуємо першу проповідь про Ісуса Христа з іменем апостола Андрія Первозваного, який здійснював свою подорож не лише до Херсонесу, але й взагалі узбережжям Чорного моря — є відомості про його проповідь і на землях, які зараз є частиною Туреччини, і на землях сучасної Грузії. Тобто немає жодних підстав ставити під сумнів, що початки християнства на землях сучасної України були закладені саме в апостольські часи й, зокрема, апостолом Андрієм Первозваним. Також вже є свідчення про те, що в першому й другому століттях багато християн було у причорноморських містах держави (то є сучасна територія України). Отже, коли ми говоримо про 1033-ю річницю Хрещення Русі-України, йдеться не про те, що саме у цей час християнство з’явилося чи стало проповідуватися на землях тодішньої княжої Київської держави, а нині України.

Насправді християнство мало глибоке, фактично майже тисячолітнє коріння. Навіть якщо говорити про прийняття Христової віри тими, хто очолював княжу Київську державу, то й це насамперед пов’язане не з іменем князя Володимира. Бо ми знаємо з історичних джерел про хрещення Аскольда й Діра. Православною церквою України князь Аскольд прославляється як мученик, як сповідник віри. Саме з тим, що він став християнином (прийняв хрещення з іменем Миколай), пов’язується його вбивство Олегом. Як дуже добре відомо, княгиня Ольга, дружина великого князя Ігоря та бабця Володимира, також була охрещена — була християнкою сама й сприяла поширенню християнства у Київській державі.

Отже, Хрещення Русі-України стало певним підсумком. Він полягає в тому, що християнство з просто віросповідання, яке мало певне поширення й до якого все більше долучалися як слов’яни, так і ті варяги, які жили серед них і складали, зокрема, вищі верстви у суспільстві (багато дружинників, наближених до князів, і самі князі мали варязьке, тобто скандинавське, походження), стало державною релігією. Відтоді стан взаємовідносин між суспільством, державою та християнською вірою переходить у зовсім новий етап. Православна християнська віра стає провідною, і держава починає розбудовуватися на засадах християнських заповідей. Ось, власне, це і є ключовим історичним значенням хрещення Русі-України.

Тепер про вплив цієї події на наступний розвиток нашої державності. З того моменту Київська держава починає сприйматися іншими християнськими державами як рівноправний партнер, тому що в цей час відбувається, з одного боку, низка подібних подій, коли християнство приймають і скандинавські народи, і угорці, й інші. З іншого боку, загалом складається традиція, що християнські держави між собою спілкуються як держави, які мають спільну основу — християнське віросповідання. А язичників сприймали відповідно як щось зовнішнє. Тому для державного розвитку, для взаємовідносин із сусідніми народами, особливо з тими, що вже були християнськими, насамперед зі східною Римською імперією, яку історики традиційно називають Візантійською, хрещення мало ключове значення. Його плоди ми вже бачимо на прикладі правління князя Ярослава Мудрого, якого називали тестем Європи, тому що його дочки були дружинами низки правителів європейських держав (найбільш відома з них королева Франції Анна Ярославна). Цей факт є свідченням того, на якому рівні сприймалася Київська княжа держава саме завдяки тому, що вона долучилася до християнських держав.

Читайте також: "Почаївська лавра могла стати українською в 1992 році" – професор Петро Кралюк

“Беззаперечно доведений історичний факт, що християнство на сучасних українських землях з’явилося ще у першому столітті”, - розповідає владика Євстратій (фото з фейсбуку)

Наступним важливим елементом є, безперечно, просвіта, бо разом з хрещенням держава й наш народ долучилися до глибоких скарбів культури, писемності, архітектури, монументального мистецтва, співів тощо.

Яскравий приклад — собор Святої Софії, де були запозичені й архітектурна традиція, й традиція монументального мистецтва. Ми знаємо з літописів, що при храмі Святої Софії працювала школа. Фактично це була перша регулярна школа для навчання не тільки звичайної грамотності, але й тих наук, які були поширені у тогочасному світі.

Безперечно, не останнє за значенням є й те, що хрещення сприяло єднанню Київської держави як цілісного утворення, тому що ми знаємо про попередній племінний поділ — ті, хто походили від різних племен, сприймали себе відокремлено. Всім відома історія про похід князя Ігоря, якого вбили, а потім Ольга мстилася за свого чоловіка древлянам. Тобто Коростень (літописне — Іскоростень, зараз це сучасна територія Житомирщини) був столицею древлян. Але це вже сприймалося як якесь сусіднє плем’я, як щось зовнішнє стосовно Київського князівства, яке було створене на основі полянського слов’янського населення.

І ось Київська держава з такого певного аморфного утворення, союзу чи спілки різних князівств і племен дійсно стає єдиною могутньою, потужною державою, однією з найбільших у цій частині Європі. Тому з будь-якої точки зору, не кажучи вже безпосередньо про релігійну складову, — пізнання людьми істини, можливість долучитися до істинної християнської віри, почути проповідь і богослужіння зрозумілою мовою (із запровадженням християнства літературною мовою на Русі стала церковнослов'янська, створена приблизно за 100 років до прийняття християнства болгарськими просвітниками Кирилом і Мефодієм. — Авт.), — все це було великим поштовхом для розвитку давньої Київської держави та нашого народу.

— Нещодавно на сайті Кремля була опублікована стаття Путіна «Про історичну єдність росіян і українців». Там він згадав і про хрещення Русі: «Духовний вибір святого Володимира, який був і Новгородським, і Великим Київським князем, і сьогодні багато в чому визначає нашу родинність». У 2018 році, коли святкували 1030-річчя Хрещення, він казав, що воно стало «відправною точкою становлення й розвитку російської державності» та «віхою, яка визначила подальший шлях розвитку як Росії, так і всього світу». Він завжди каже, що росіяни та українці — один народ.

— Традиція й досвід фальсифікування, перекручення, викривлення історії на догоду сьогоденню — це не сучасне винайдення та навіть не винайдення XX чи XIX століть. Московщина від давніх часів послуговувалася такими засобами, коригуючи власну історію на догоду сучасній політичній потребі.

Один з прикладів. Відомий символ російської державності — так звана шапка Мономаха, яка фактично використовувалася як вінець для московських монархів. Чим насправді є шапка Мономаха? Історики довели, що це є виріб середньоазійської роботи. Вперше вона згадується у заповіті Івана Калити, який з милості татарського хана першим з московських володарів отримав титул великого князя і панівне становище щодо сусідніх князівств. Так ось, в його заповіті згадується «шапка золота». Питання полягає лише в тому, що це є — подарунок Івану Калиті від хана як ознака його милості та наділення особливим достоїнством чи Іван Калита сам замовив або купив цей виріб для себе й своїх спадкоємців. Але до цієї шапки багато століть долучалася легенда, що нібито це є царський вінець, який відомий візантійський імператор Костянтин Мономах (чому вона й стала називатися шапкою Мономаха) передав своєму внукові — великому київському князю Володимиру Мономаху, а той буцімто заповідав передавати її своїм нащадкам. І так, мовляв, цей символ влади опинився у руках московських князів, які нібито є нащадками візантійських імператорів. Це лише один маленький, але дуже яскравий приклад того, як абсолютно безпідставно на міфологічних засадах російська імперська ідеологія прив’язувалася до тих речей, які їй здавалися політично вигідними.

Читайте також: С РПЦ и ее задачами все ясно, но почему власти допускают это безумие?, – Казанский о проведении крестного хода в Киеве

Навіть торкаючись Хрещення Русі-України. Є дуже цікавий історичний документ — книга, яка описує подорож до Москви антиохійського патріарха Макарія в середині XVII століття. В Україні це були часи Богдана Хмельницького, в Московії — царя Олексія Михайловича. У цій книзі можемо прочитати, наприклад, про те, що в Московії офіційно розповідали про правлячу династію Романових — нібито вони є прямими нащадками римського імператора Октавіана Августа. Або, показуючи гостям гробницю митрополита Петра в московському Успенському соборі, розповідали про те, що Петро є той самий митрополит, який за князя Володимира охрестив Київ, потім Москву, у Москві помер і похований: «Ось його гріб як доказ». А те, що між подіями 988 року та смертю митрополита Петра, яка сталася у 1325 році, минуло майже три з половиною століття (!), гостям знати було не обов’язково.

Так ось, ще з тих часів у Московської держави була потреба виводити своє коріння з давнішої, ніж вона насправді є, історії. Тому що історія московської державності реально починається з часів Івана Калити і має своє коріння у Золотій орді.

Отже, історично два наших народи є сусідніми. В певні часи ми жили в межах однієї держави, але це абсолютно не означає нашої тотожності. Адже навіть у сучасній Російській Федерації є багато народів (наприклад, татари, башкири, удмурти та інші), які століттями живуть в одній з росіянами державі, але ніхто не вважає їх однією нацією. Єдність українців і росіян — імперський міф, покликаний підтримувати загарбницьку політику Москви щодо України та її амбіції. Бо без Києва, без нашої історії, яку Кремль привласнює, коріння Росії не в європейській традиції, а в азійській автократії, якою була Золота орда. І Москва не «третій Рим», а «новий Сарай» (поволзька столиця Золотої орди).

"Без Києва, без нашої історії, яку Кремль привласнює, коріння Росії не в європейській традиції, а в азійській автократії, якою була Золота орда", - розповідає архиєпископ Євстратій (фото з фейсбуку)

«Ми відкриті до діалогу, до спілкування»

— Зараз українська церква переживає непростий час. Надання нам Томосу обурило Російську православну церкву. Вона займає тверду позицію щодо підпорядкування нашої церкви їй. За вашими словами, патріарх Кирило поставив жирну крапку кілька років тому, коли сказав, що ніколи Російська православна церква не погодиться на автокефалію Української православної церкви: «Ми вважаємо, що це наша частина, це є наш центр, це є наша святиня, Київ — мати міст руських, і це є частина російської церковної й державної історії». Москва намагається й надалі ігнорувати реальність і працювати на розділення православ’я. Неможливість об’єднання православних церков в Україні, принаймні на сьогодні, очевидна. З 15 грудня 2018 року, з точки зору Вселенського патріархату, колишній предстоятель Української православної церкви Московського патріархату Онуфрій є митрополитом у Києві й без титулу. Але на офіційному сайті Української православної церкви, як зараз вони себе називають, пишуть: Бженніший митрополит Київський та всієї України Онуфрій… Хоча б якийсь діалог між Епіфанієм та Онуфрієм є?

— По-перше, жодних канонічних перешкод для нашого спілкування немає. Якби не вплив зовні, не втручання Російської Федерації, події розвивалися б за іншим сценарієм. По-друге, Москва всіма силами й засобами через усі канали впливу — явні та таємні — намагається надалі це розділення підтримувати. Для чого? Тому що без України не тільки російська імперська ідея втрачає силу, але і Російська православна церква із суперструктури, яка досі має імперський вигляд (тому що є зліпком російської моделі, яка існувала в радянський час), без влади над Україною перетвориться просто на одну з великих церков. Велику, але одну з. Бо в Україні дотепер зосереджено приблизно сорок відсотків усієї структури Російської православної церкви. Тому, борючись за втілення у життя імперської ідеї, Москва всіляко перешкоджає тому, щоб в Україні була єдина православна церква, і всіляко торпедує будь-яку можливість діалогу та спілкування.

Вручення Томосу Вселенським патріархом Варфоломієм предстоятелю ПЦУ митрополиту Епіфанію

 

За життя покійного митрополита Володимира (Сабодана) всупереч волі й побажанням Москви робилися хоча й обережні та дуже складні, але все ж таки кроки для того, щоби розпочати діалог. Були навіть офіційні зустрічі, було спілкування. З приходом до керівництва цією митрополією Онуфрія всілякі можливості для діалогу просто закрилися. Ані він сам, ані його оточення жодним чином не бажають вести діалог. Вони декларують назовні, що хочуть, щоб в Україні була єдина церква, але цю єдність бачать лише в одному — в підпорядкуванні, в юрисдикції, в підлеглості Москві. Оскільки Православна церква України на подібні кроки ніколи не піде і не відмовиться від своєї церковної незалежності, тим більше ствердженої та благословенної Вселенським патріархом, відповідно вони просто не бачать жодного предмету для діалогу. Але це не означає, що діалог не відбудеться, що ситуація не зміниться, що врешті-решт в Україні не буде подоланий церковний розділ.

Колись здавалося неможливим, що буде надано Томос про автокефалію, що увінчається успіхом понад столітня боротьба за церковну незалежність, але тепер це вже реальність. Так само може здаватися складним і неможливим для реалізації те, що в Україні буде єдина православна церква. Але раніше чи пізніше це буде. І ми як Православна церква України працюємо над тим, щоб це сталося раніше. Ми відкриті до діалогу, до спілкування, нам нема чого боятися, приховувати й соромитися. Ми маємо відкриті двері наших храмів, відкриті серця для спілкування і єднання зі всіма православними в Україні.

— Наступне запитання про зв’язок релігії й політики. Одні релігійні лідери вважають його неприпустимим, інші — неминучим. Підвищення ролі церкви в державі створило для політиків додатковий інструмент маніпуляцій. Доволі часто вони вміло розігрують релігійну карту, використовуючи церкву для боротьби за електорат. Як ви ставитесь до цього?

— Треба мати, скажімо так, здорове розрізнення певних речей — що є можливим і допустимим, а що виходить за червоні лінії. Коли йдеться про взаємодію, діалог, співпрацю різних інституцій громадянського суспільства, це процес об’єктивний та ознака здорового суспільства. Тому що й держава, й церква є одними з інституцій громадянського суспільства. Причому обидві є найдавнішими за часом свого походження та існування. Тому абсолютно правильно та природно релігійним спільнотам і державним та недержавним інституціям (громадські організації та інші) вести діалог і співпрацю.

Інша справа, коли йдеться власне про використання. Коли, наприклад, якась релігійна спільнота буде навіювати своїм парафіянам, що треба підтримати тільки певного політика чи певну політичну партію: «Якщо не будете за них голосувати, ви чините гріх». Ми бачили, як у цьому плані відбувалася взаємодія Московського патріархату з Партією регіонів і особисто Віктором Януковичем. До чого це привело? Насправді ніякого успіху ані політичній силі, ані релігійній спільноті це не принесло. Тому що й ті, й інші від цього зазнали лише приниження свого положення та авторитету.

Блаженніший глава Православної церкви України Епіфаній, і архієпископ Євстратій завжди підкреслюють, що відкриті до діалогу та до спілкування (фото з фейсбуку)

Здорова співпраця на благо суспільства повинна бути. А коли відбувається відверте маніпулювання, суспільство повинно мати від цього своєрідне щеплення, а церква має від цього відсторонятися. Політики мають розуміти, що такою поведінкою вони можуть зашкодити самим собі. Як колишній президент Янукович.

«Якщо немає Бога, немає вічного життя, немає душі, то в чому тоді сенс цього життя?»

— Зараз Україна переживає період хаосу та турбулентності. І це пов’язано не тільки з коронавірусом. Яке значення, на ваш погляд, має віра в такі складні для держави часи?

— Як і в будь-які складні часи, віра відіграє особливу роль, тому що, коли людина раніше чи пізніше приходить до висновку, що своїми власними силами, знаннями, можливостями вона не може не тільки досягнути всіх тих завдань, які ставить перед собою, але навіть і захиститися від загроз чи протистояти викликам і небезпекам, які перед нею виникають, та усвідомлює, що є вищий вимір буття, є духовна сила, то людина до неї звертається. Вона просить Бога допомогти, наставити, підкріпити.

Сила віри допомагає долати навіть смертельну небезпеку. Бо якби людина не усвідомлювала, що є речі, які важливі з точки зору вічності, які перевершують усі тимчасові земні потреби та навіть саме життя, тоді вона не здатна була б боротися за краще. Тому що вона бачила б все лише як тимчасове і малозмістовне метушіння протягом кількох десятків років життя. Заради чого? Якщо немає Бога, немає вічного життя, немає душі, то в чому тоді сенс цього життя? Їсти, пити, відтворюватися в нових поколіннях, ганятися за якимись матеріальними благами й задоволеннями? Але навіть усе це — заради чого? Якщо людина померла, розклалася та зникла з буття, то який сенс — що вона робила чи не робила, так себе поводила чи інакше? Яке це для неї має значення?

Лише віра надає сенсу та значення не тільки величним речам, які стосуються вічності, але навіть повсякденним. Тому що коли віра в Бога, заповіді Господні, слова Писання спонукають любити ближніх, виявляти милосердя, бути стриманими, чесними, справедливими й так далі, то суспільство, яке будується на таких засадах, очевидно, буде кращим, ніж те, яке будується на засадах егоїзму, беззаконня й неправди. Ми, власне, це бачили. У нашій історії зовсім нещодавно була спроба збудувати рай на землі без Бога. Але замість того омріяного раю, який обіцяли, комуністи збудували великий концтабір, залили землю морем крові та вкрили горами трупів. Тому без Бога, без віри насправді ніхто не зможе не тільки досягнути чогось кращого у вічності, але й збудувати щось добре в цьому тимчасовому житті.

Тому так важливо (і ми, власне, на цьому зосереджуємося) звертати увагу на таку, здавалося б, давно минулу історичну подію, як Хрещення Русі-України. Вона для нас актуалізується тим, що знову й знову нагадує про ті духовні засади, на яких мають розбудовуватися держава та суспільство.

— Сьогодні багатьох громадян дуже тривожить активізація так званої п’ятої колони. Дедалі частіше лунають проросійські вислови, заклики миритися з державою-агресором і налагодити діалог з окупаційними адміністраціями Донбасу. Нас ніби підштовхують до цього «русского мира». Як ви ставитесь до цього?

— Треба розуміти, що є об’єктивна правда та об’єктивна неправда. Примирення — це як процес лікування. Є два способи: можна лікувати симптоми, а можна — причини. Відомо, що справжнє лікування досягається через лікування причини. А якщо не поставити діагнозу та почати знімати біль знеболювальними засобами, а температуру — жарознижувальними, не впливаючи на причину хвороби, й вважати, що цього достатньо, очевидно, що це не є лікування. Те ж саме стосується війни. Треба боротися не з симптомами, не з наслідками, а з причинами.

А для того треба їх називати. Причина є, вона одна й проста. Це російська агресія проти України. Якби її не було, не було б ніякої війни. Навіть за роки незалежності Україна пережила багато внутрішніх політичних криз, але жодна з них не призвела до серйозного, тим більше збройного протистояння. Доки Москва не втрутилася, у нас не було військових дій. Тобто єдиний і справжній мир можливий, лише коли агресор полишить Україну в спокої.

Ми розуміємо, що ніякі розмови — чи то з мешканцями Донбасу, чи то з тими, хто представляє там владу так званих «народних республік» (тобто окупаційну владу), не мають сенсу. Тому що не в них причина конфлікту, не вони його згенерували. Вони інструменти. Їх використовують. А причина знаходиться в Кремлі. Доки кремлівські володарі не змінять свого ставлення до того, що відбувається, і справді від слів про мир не перейдуть до справ, які свідчили б про бажання досягнути миру, говорити про такі речі є лише певною теорією та абстракцією. Дуже гарно свого часу охарактеризував Радянський Союз (а нинішня путінська Росія це є реінкарнація пізньобрежнєвського чи андропівського СРСР) покійний американський президент Дональд Рейган.

“Доки Москва не втрутилася, у нас не було військових дій”, - говорить владика Євстратій

— Він сказав, що це імперія зла.

— Так. Доки ця імперія зла як система не розвалиться, як розвалився Радянський Союз, важко говорити про досягнення повного й справедливого миру. Тому що єдиний мир, який ця імперія зла може запропонувати, — це рабство та окупація. Ми жили в рабстві понад триста років. Наїлися досхочу.

«Той непереможений, хто не переможений в душі»

— Раніше ми говорили про розкол держави за географічною ознакою — схід, захід, центр. Зараз — більше стосовно радянського минулого, Росії, війни, майбутнього. Ми живемо в епоху справжнього зіткнення цивілізацій. Як нам об’єднати країну? На якій основі ми можемо з’єднатися?

— На основі об’єктивної правди.

— Вибачте, але правда у кожного своя.

— Ні. Є своє розуміння правди. Візьмемо такий приклад. Якщо ви будете дивитися у вікно та я буду дивитися у вікно, те, що ми бачимо за вікном, відрізняється. Але це не означає, що світ, в якому ми живемо, різний. Це один і той самий світ. Просто ми суб’єктивно сприймаємо те, що бачимо біля й навколо себе. У Писанні написано: «Пізнайте істину, і істина визволить вас». Так ось, навіть коли це болюча істина й коли вона закликає до виправлення власних помилок, до того, що церковною мовою зветься покаянням, це теж треба проходити. Те, що робиться чи було зроблено неправильно, треба виправляти. А те, що комусь, можливо, не подобається, але відповідає істині, треба відстоювати та за це боротися. Але істиною не можна жертвувати, щоб догодити комусь. Тому що це завжди обертається поганими наслідками. В умовах сьогодення ми повинні робити те, що можемо. Бо є речі, які об’єктивно від нас не залежать, і ми не можемо зробити їх сьогодні або завтра. Треба робити те, що ми повинні й здатні.

Чи можемо ми боротися за Україну? Можемо. І ми боремося за неї. Чи можемо протистояти ворогу? Можемо й повинні. Чи можемо змінювати на краще життя в Україні — економічно, політично, суспільно, інформаційно? Можемо. Кожен на своєму місці має робити той внесок у цю добру справу, який може. Таким чином, якщо кожен біля себе зробить щось краще, то об’єктивно для всіх разом стане краще. Але якщо лише сидіти й чекати, що хтось прийде та щось зробить за нас, то насправді нічого не відбудеться. Тому ми як церква понад тридцять років боролися й надалі будемо боротися за утвердження нашої української ідентичності. Ми не чекаємо, що хтось ухвалить закон, який зобов’яже, скажімо, проповідувати українською мовою. Церква рідною мовою рідного народу проповідує та звершує богослужіння від самих початків свого відродження, відкриває правдиву історію, виховує нові покоління священнослужителів, посилає капеланів і волонтерів на фронт, щоб допомагати тим, хто навіть ціною свого власного життя захищає нас від агресії. І так далі. Тобто роби те, що можеш, в тих умовах, які склалися. Усе решта нам допоможе робити Господь.

— Чи зможемо ми вистояти у таких надзвичайних випробуваннях?

— Є таке прислів’я: «Найтемніша ніч перед сходом сонця». Тому я не просто вірю, але й бачу на дуже багатьох прикладах, що, здавалося б, в найбільш важкі часи та у найбільш безвихідних ситуаціях Господь допомагав нашому народові й нашій церкві рухатися вперед. Тому я абсолютно переконаний, що як з Божою допомогою ми змогли вистояти й утвердитися як держава та як церква за ці тридцять років, так само з Божою допомогою будуть подолані й зовнішня агресія, всі виклики та проблеми, які стоять зараз перед нами та здаються нерозв’язними. 

Безперечно, що це не означає остаточної єдиної перемоги. Що ось ми досягнемо якоїсь точки і після цього не буде жодних проблем і негараздів, все буде добре. У цьому світі такого бути не може. Це досяжне лише у вічності. Але те, що ми можемо й здатні досягати кращого, і те, що правда, як не раз довела історія, раніше чи пізніше, але обов’язково перемагає, що темрява розвіюється, що зло відступає, для мене беззаперечний факт. І це якраз особисто мене надихає надалі працювати. Згадаймо чудовий вірш великої доньки українського народу Лесі Українки (у лютому цього року ми відзначали 150-річчя з дня її народження) Contra spem spero! («Без надії сподіваюсь»). Навіть коли всі зовнішні ознаки спонукають нас опустити руки, треба рухатися вперед. І це дозволяє перемагати духові. Той непереможений, хто не переможений в душі.

— Ви вірите в те, що повернуться Крим і Донбас?

— Абсолютно. Я впевнений в цьому. Коли впала комуністична система, звільнилися народи, які були нею поневолені. Так само, коли впаде путінська автократія, народи, які страждають від кремлівської агресії, досягнуть успіху. Ми ж не єдині. Страждають Молдова, Грузія, інші країни. Є російське прислів’я: «Сколь веревочке ни виться, а конец все равно будет». Скільки б Кремль не будував картковий будинок неправди, раніше чи пізніше він впаде.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і YouTube

Факти


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки


Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини