Нарешті невпевнено заговорили про ціну недовіри в суспільстві. Можна, мовляв, жити і в умовах суцільної недовіри та намахалова, але виходить це значно дорожче. Ну, як держзакупівлі з відкатами. Або як закони, прописані так, що виконати їх неможливо, треба тільки відкуповуватися. А то ж все гроші-гроші. Пригадується мій давній культурний шок, коли вперше потрапив до країни, де не крадуть. І був уже достатньо дорослий, щоб звернути на це увагу.

Невеличке турецьке містечко. Море, готелі, ресторанчики. Пасажирський причал просто в центрі набережної. Ми возили пасажирів на Ялту. І щотижня спостерігали за зіткненням цивілізацій: совкової й традиційної.

Усе складалося з дрібниць. То пасажир недотягне 200 метрів до причалу свою важку валізу, підійде до трапа, спитає, коли відходимо. І йде в інший від валізи бік пити каву в ресторанчику. А на набережній десятки людей шпацерують, і нікому до його валізи діла нема. То наш матрос поцупить годинника з прилавка в порожній крамниці. А його вже чекають у порту, бо виявиться, що в 100-тисячному місті вкрасти, крім зальотного моряка, нікому. То касир супермаркету два квартали женеться за боцманом, щоб повернути забутий на касі гаманець. І стоїть вусатий дядько, улюблена приказка якого - без лоха і жисть плоха, ковтає повітря, як короп, і недовірливо мацає свій воскреслий "лопатник" із зарплатнею за три місяці.

Відійшов хазяїн у справах, а крамницю не закриває. ­Забредуть покупці - сусідній крамар прибіжить через вулицю й обслужить. Треба буде сусіді кудись завіятися, він принесе крамареві ключ зі словами: "Якщо до шостої нікого не буде, закриєш". Та що там, ялтинські бізнесюки звернули увагу на те, що навіть ювелірні крамниці - з вітринами без сигналізації.

Ми припливли з країни чотких пацанів у країну якихось неляканих лошків. Але варто було порівняти ціни, як здогадувалися, хто з країн насправді лузер. Бо чоткість прописується в цінниках. Вас теж дивувало, чому вживаний автомобіль коштує втричі дешевше одразу за Чопом? Бо за чоткість доводиться переплачувати. Ну, ми одне одному по колу заплатимо, нехай. Колись і митник прийде зуби лікувати. Але на міжнародній арені країна не матиме жодних перспектив, хіба в Тайожному союзі.

Майдан показав, що в країні не все в цьому плані втрачено. Стільки людей, які довіряють одне одному, можуть зібратися в одному місці в один час і, здавалося, ошляхетнити саме повітря. Волонтерський рух, заснований усе на тій же довірі, змінив хід історії, в якій щось пішло не за кремлівським планом. Люди з калькуляторами підрахували, що українці пожертвами закрили третину потреб армії в найрішучіший момент, коли в держави грошей не було. Хто міг таке уявити до Майдану?

Утім, коли чуєш про реформи уряду щодо скасування спрощеного оподаткування, переконуєшся, що дехто життя не по-­пацанськи досі не уявляє. Усі ці "реформатори" загрузли думками в країні чотких пацанів, жодних ментальних ­зсувів. І це розчаровує більше, ніж "попадалово на гроші". Вони досі пишуть закони з розрахунку на те, як бізнес дуритиме уряд, а не на тих, хто збирався їх просто виконувати. Вже теж підраховано, що касові апарати, які маніакально нав'язують дрібним підприємцям за їхні ж гроші, обійдуться бізнесові в 1,5 мільярда гривень. Така ось ціна довіри.