Все 20 століття європейська філософія ставила під сумнів поняття норми. Від Ніцше до Фуко вона нашіптувала: «нормальність» – річ відносна, будь-яка норма – конструкт чи витвір культури, ненормальні – теж люди, але просто норми в них інші, і взагалі вони дуже круті і творчі. Ну, в дечому все так і є. Але.

Але спостерігаючи за нашим протистоянням поліції та міліції, ловиш себе на думці, що інколи єдина система координат, в якій ти можеш описати людей – це система «нормальні чуваки» vs «ненормальні мудаки». І нічого ти з цим не зробиш. І слово «нормальний» ще дуже нам згодиться.

Так, Мішель Фуко мав рацію, коли вважав, що норми – річ відносна, а інколи репресивна. Але він не взяв до уваги один дуже важливий аспект. Аспект «мудака». І коли ти маєш справу із «мудаком», ти розумієш, що бути «нормальним хлопцем» – зовсім не так погано.

І якби я зустрів сьогодні Мішеля на якомусь спіритичному сеансі, я би намагався йому якось пояснити це. «Розумієш, Мішелю», – сказав би я йому. «От ти – Фуко, і це дуже класно. Але окрім Фуко є також Мудако. І нічого ти з цим не зробиш. Розумієш? Є Foucault, а є Mudakault».

Або ось так: «Розумієш, Мішелю, от ти любиш Буало? І я теж люблю Буало. Але от є Буало, а є Хуйло».

«І нікуди ти від цього не дінешся, Мішелю.»