Уявімо собі побутову ситуацію, яка не так уже й рідко зустрічається в житті українців. Ви позичили гроші у банку на придбання житла чи на бізнес, і в обумовлений термін на порозі вашої квартири з'являється кредитор. А у вас у гаманці пусто, і всі схованки «на чорний день» пішли на оплату суперечки із сусідом, який намагається відібрати у вас дачу і квартиру.

У цій, як і в будь-якій іншій ситуації є два виходи. Перший - якщо ви банкрот, то пояснюєте позичальнику, що гроші не віддасте і пропонуєте «простити» вам борг, або повернутись до цього питання коли щось зміниться. У свою чергу позичальник обіцяє з вами судитись і зробити усе, щоб вам доступ до кредитів був закритий назавжди. На мові економістів змальована вище картина є прикладом фактичного дефолту. Цебто, коли боржник і не може, і не хоче. А буває й інший варіант - ви не бажаєте назавжди поривати стосунки зі своїм кредитором (а раптом, ще доведеться звертатися за грошима?), ви не платите, але , обіцяєте розрахуватися, скажімо в кінці місяця, коли отримаєте зарплату, хай ще трохи потерпить. Згодні на зміну умов. Вочевидь, у цьому випадку присутні всі ознаки технічного дефолту.

У ситуації, в якій опинилася нині наша країна, мова якраз і йде про технічний дефолт. Що означає буквально: комусь ми не будемо платити і готові провести переговори щодо списання частини боргу і реструктуризації решти (наприклад, комерційні запозичення, які випускалися державою у вигляді облігацій зовнішньої державної позики), а от від сплати кредитів за двосторонніми угодами та з міжнародними організаціями не відмовляємося.

Якщо подивитися відношення суми українського державного боргу до ВВП, то нині він становить 70-80 відсотків. Для прикладу, у Греції цей показник «зашкалив» за 175 відсотків, а в багатьох європейських країнах перевищує 100 відсотків. Дивного у цьому нічого немає - образно кажучи, весь світ живе у борг. А з іншого боку, втішатись нам нічим - у тих країнах економіка працює, а в нас стрімко падає. Власне, оголошувати дефолт чи не оголошувати - це не фатальне рішення, а частина політики.

Останнім часом у спілкуванні України із зовнішніми кредиторами намітився прогрес. Досягнуто домовленості про початок переговорів. Звичайно, ситуація дуже непроста, але все-таки вихід є. Тому в питанні, чи буде оголошено дефолт, не варто забігати наперед. Більш того, в України є всі шанси уникнути дефолту. Символічно, що вирішальні зустрічі з кредиторами відбуваються у штаб-квартирі МВФ. Спілкування проходить за участю представників Фонду. Це вселяє надію на те, що згоди буде досягнуто.

Імунітету від погашення позики немає ні в кого. У цивілізованому світі заведено платити по своїх боргах. А якщо ти не можеш платити, вихід один - домовлятися з кредиторами. Має бути чітка державна політика щодо цього питання. Коли ми бачимо, що дефолт дасть можливість заощадити певні кошти, для економічного розвитку, а коли економіка запрацює, почнуть надходити доходи в бюджет, створюватися робочі місця - це одне. Якщо ми говоримо про дефолт лише тому, що в нас немає чим платити, але нам може дати МВФ, ще хтось - це інше. Ми зосередилися на формальній фінансовій проблемі, платити - не платити, натомість випустивши із поля зору питання: що буде після дефолту? Чи простіше: що буде завтра?

В принципі, усе залежить від нас. Проблеми, які виникли в Україні, мають просте пояснення: ми завжди сподівалися на когось. Приміряли на себе моделі інших країн, запрошували іноземних виконавців. А треба просто надіятись на себе, працювати і творити власну долю і власну країну, використовуючи усе найкраще, що є в світі.

Але, перш за все, треба визначити, яка в нас мета. Іншими словами: куди йдемо? Модель, яка працювала до сьогоднішнього дня, виявилася неефективною. Навіть категоричніше - вона себе дискредитувала, бо була з самого початку побудована на хибних уявленнях. Брали гроші за кордоном, наповнювали ними вітчизняні банки, завозили із-за кордону товари, брали кредити, купували ці товари, створюючи для інших країн робочі місця, собі залишаючи борги замість того, щоб відкривати високотехнологічні виробництва та створювати сучасні робочі місця в Україні. У людей, передусім, у молоді повинна бути перспектива самореалізації в Україні, мають працювати соціальні ліфти. Вони мають бачити, що своєю працею, своїм сумлінням можуть досягти певних висот чи то в державному управлінні, чи у бізнесі, заробляти гроші і служити суспільству. Не повинно бути монополізації, натомість повинні працювати конкуренція і ринок. Цей ринок мають створити державні інституції, здійснюючи реформи. Тоді можливо повернути довіру і залучати інвестиції як ззовні, так і від своїх громадян.

Але, якщо зосереджуватись на запозиченні коштів, а не на інвестиціях - важко буде вижити в майбутньому. Для отримання інвестицій треба буде змінювати економічну модель. Модель розвитку повинна базуватися на створенні умов для інвестицій. Але не тільки шляхом дерегуляції чи фінансової стабілізації - власне те, що робилося протягом десятиріч, , треба обов'язково враховувати інтереси інвесторів і пропонувати їм стимули. А їх цікавить не так і багато: політична стабільність і те, як держава відноситься до їхнього бізнесу, як захищатиме його від рейдерських атак та від нечесної конкуренції. Зрештою, їм потрібно, щоб працювала фінансова система, був доступ до кредитів, гарантії збереження заощаджень та репатріації прибутку. Якщо нам вже багато років не вдається створити такі умови для усієї країни, можливо, потрібно йти шляхом наших європейських і азійських сусідів, які залучали інвесторів на певні території та галузі, поступово розвиваючи успіх і поширюючи позитивний досвід. В будь якому випадку зволікати не можна.

Повертаючись до життєвого прикладу на початку. Якщо у людини є борги, які вона не може повернути, але хоче залишатись шанованою і успішною, їй потрібно переглянути модель свого життя, провести переговори з кредиторами і почати настійливо працювати, розраховуючи, насамперед, на себе. Очевидно, що це так само справедливо і для країни.