Я пригадав історію, яка мене свого часу сильно вразила. Можливо хто з вас вже знає, що як священик, я неодноразово зустрічався з родинами загиблих героїв АТО та Майдану.

Особисто навіть знаю одного «кіборга», який вижив у Донецькому аеропорту, в той час коли всі інші його побратими загинули. Так ось звідти я почув цю історію.

Уявіть собі що відчуває людина, яка одна залишилася живою з цілої бригади. Для того, щоб врятуватися, йому потрібно було пройти вночі по злітній смузі, яка була однаково видна як нашим солдатам, так і окупантам.

Вночі кожного, хто пересувався можна було побачити за допомогою приладу нічного бачення - тепловізора. Людину було видно, але хто це був - здалека в темноті розпізнати не можливо. Тому, по них не стріляли ні окупанти, ні наші. Але всі знали інший принцип. На відміну від наших, росіяни своїх у бою не рятують! Ризикувати власним життям заради іншого могли тільки наші, українці.

Дорогою цей кіборг – Сергій зустрів чоловіка, який уже помирав, не маючи сил навіть доповзти в безпечне місце. Він взяв його на себе та з останніх сил намагався понести його, щоб врятувати. І хоча він знав, що одному врятуватися буде багато простіше, він все одно пішов на цей ризик. Через прилад нічого бачення було прекрасно видно, що один несе другого, а отже - це українці!

Слава Богу, що вони обидва вижили в той день! По них стріляли, але не влучили. Один нині на Волині, інший живе в Івано-Франківській області. Насправді, це неймовірний вибір - або загинути самому, або врятувати побратима. Хоча й цілком незнайомого. Ця історія відкрила мені Сергія з зовсім іншого боку. // З проповіді http://bogoslov.org/vsih-svjatyh/

На фото я біля "кіборга" - Сергія Мельника, на могилі в селі його побратима - В'ячеслава, який не повернувся живим з аеропорту.