Похмурий ранковий тролейбус тряскотів по дорозі з Алмазного до Центру. Ті самі знесилені люди, та сама груба жінка-кондуктор. Нічого незвичного, кожен просто виконував свою давнозавчену роль.

В транспорті я якомога частіше озираюсь навколо. Тому що народ, він не в дорогих автомобілях - він тут. Намагається швидше вилізти з чотирьохколісної душогубки і потрапити в іншу: до верстата або в офісне крісло. І немає нічого цікавішого, ніж спостерігати за ним, усвідомлюючи себе його невід'ємною частиною.

Того разу мою увагу привернула мати, яка тримала на колінах прикрашену жовто-синьою стрічкою сумку та малу дитину (роки 3-4). Дитина м'яла в руках пусту пачку з морозива, а жінка всіма правдами і неправдами спонукала її викинути папірець у вікно. Коли пачка все таки впала на асфальт, жінка почала осипати малечу хвальбою та пообіцяла купити ще ласощів.

Я не знаю, про які зміни на державному рівні постійно говорять на телебаченні (не можу судити про те, чого не бачу). Але точно знаю, що люди, які не дбають про своє місто, виховають таких самих дітей. А ще знаю, що любов до країни вимірюється не в жовто-синіх стрічках, а в реальних справах. Навіть таких маленьких, як викид сміття в бак, а не на проїзджу частину.

Перш ніж кричати про проведення реформ, треба змінювати себе. І чим швидше, тим краще. В протилежному випадку, ми станемо мешканцями міста сміттєвих куп та брехливих жовто-синіх стрічок.