10 серпня 2014-го відбувся перший штурм Іловайська. І так само вперше, мабуть, мені немає чого сказати. Туплю в монітор і не можу видавити ані рядка. Чи то вже запізно, чи ще зарано - хз. Купа думок про ті події, які просто відмовляються складатись в текст. Але, водночас, є якесь непереборне бажання нагадати про те, що сталось. Хочеться просити, вимагати і навіть погрожувати. Все, аби цей день, не дай Бог, не стерся з пам'яті людей, потонувши в безкінечній хроніці війни. В списках нових її жертв, в переліку, дат, геграфічних назв, коодинат, видів техніки і калібрів зброї. В нескінченному потоці однакових заплаканих жіночих облич і так само однакових вирв від снарядів, що змусили їх плакати.

Людський мозок має феноменальну здатність пристосовуватись. Все зайве, що може нам зашкодити, він акуратно прибирає кудись в нижні запилені шухляди пам'яті. Наче промовляє: чувак, ти просто не вигребеш, якщо щодня прокидатимешся з думками про все те, лайно, яке відбулось довкола. Ти не подумай, братику, я не забираю у тебе цих спогадів і знань. Вони, на жаль, назавжди з тобою.

Просто, давай вони поки полежать ось тут, скраєчку, подалі від очей.

І отак загиблі для нас стають просто цифрами, друкарськими знаками на екрані монітора.

Я й по собі бачу, що саме так все і відбувається. Я більше не здатен сприймати адекватно повідомлення з Донбасу. І хіба може бути щось гірше, аніж, коли війна стає рутиною?

Залишу просто відео. Це, мабуть, найбільше, що я міг зробити, щоб новини за 10 серпня 2014-го не перетворились в чергову колонку статистики, а назавжди залишились людьми, з іменами, з обличчями.