"Я люблю виклики: я живу в Україні", - це фраза мого знайомого із Британії. Він приїхав до Києва на півроку, а мешкає вже півтора - і ще подовжив контракт. Він не вірив, що я повернуся до Києва із Праги.

Чомусь ніхто не вірив, навіть друзі. Я не засуджую, але коли статистика набралася пристойна, стало цікаво, чому.

Чому про те, що успішна людина має обов'язково виїхати з України за кордон, думає навіть той, хто сам успішний і свідомо приїхав сюди із країни зі значно стабільнішою економікою?

Так, тут легко жити іноземцю - особливо, після останньої девальвації гривні. Він полюбив Київ. Ні, правда полюбив. Це відчувається у тому, ЯК він розповідає про наше місто. А ще тут, каже, спокійніше, ніж, приміром, у Лондоні. Люди розслабленіші. Дівчата не валяються напідпитку посеред вулиці з зеленим панком на голові. Але головне, твердить, - тут більше свободи.

Більше свободи.

Це дивне словосполучення дуже влучно виказало саме те, що відчувала я, коли перетнула український кордон - дорогою з ЄС, після півроку у стабільному світі.

Український парадокс.

Консервативна пострадянська країна, відома на весь світ тоталітарним президентом-втікачем та розстрілами мирних активістів, які повстали проти корупційного ярма. Країна, де через війну всі інші проблеми почали здаватися маячнею, і конкуренція на ринку праці вже така, що працедавці можуть співробітникам затискати пальці в двері, а люди працюватимуть "за їжу". Якщо керуватися логікою - це більше скидається на олігархічну анархію та економічне рабство, ніж на свободу.

Але логіка не вписується у національні традиції. Українці живуть емоціями. Спонтанними, насиченими адреналіном, з непереборним оптимізмом. У нас є унікальна властивість, якій можуть лише позаздрити у "розпланованому" світі стабільних країн: ми живемо тут і зараз, у цьому конкретному неповторному моменті. Саме зараз, правда? Відчуваєте? Сьогоднішнім днем. Одним днем. Бо інтуїтивно готові, що завтра може не настати. Але з рештою, - "якось воно буде".

Сюди тягне попри те, що зарплати менші, умови гірші, грубіянство викорінювати ще довго, у роботі люди менш відповідальні (хоча працюють значно часто більше і за копійки). Хоча, напевно, тягне не всіх. У Чехії я бачила чимало машин із донецьким та луганськими номерами. Але, звісно, може просто люди приїхали по роботі.

А ще тут геть не страшно. У Празі я ніколи не могла заснути - вичитувала українські новини, трусилася і думала, що збожеволію від того, що вдома такий апокаліпсис. А вдома... вже звикли. Звикли виживати. Працювати "за їжу". Економити на їжі. Економити на всьому. Віддаватися "за туалетний папір". Віддавати останню крихту тим, кому потрібніше.

Звикли до постійного стресу, до стану пограбованих. Тому що неможливо постійно стояти на Майдані. І всі дуже втомилися від війни.

Але страху нема.

"Там" всі дуже трималися за роботу - ну дуже, попри все. За роботу/туристів/клієнтів/оберти бізнесу/гарну страховку і соцпакет. Чи, може, мені просто траплялися такі люди. Траплялися звісно, й інші - неймовірні, принципові і віддані ідеям. Але значно менше. Можливо, так у будь-якому суспільстві. Але в Україні це відчувається зовсім інакше. Можливо, тому що у нас дуже мало людей, які мають роботи з такими умовами.

А ще в нас халепа - це весело. Без Льоні Космоса і Миколи Яновича новини почали втрачати рейтинг.

Через прорвану трубу так весело ходити по воду всією вулицею з баклажками. І разом творчо матюкати президента. Наші халепи не можна вирішувати негайно і з численними вибаченнями і бонусами-компліментами. Навіщо?

У нас - халепу фоткають, знімають, постять, про неї переповідають історії, як анекдоти. Смачно, в ролях. (Я звісно, про халепи а не трагедії, де постраждали люди.) Бо твердо знають: "гірше вже не буде". Отже, можна веселитися.

Нам нічого втрачати. Ми вільні від страхів. Ось, звідки це відчуття свободи. Бідні, але горді. У нас є Дух. Це те, чого не зрозуміти іноземцям. Дух Свободи. Незламний. Непереможний.