Чи є життя без держзамовлення?

Останніми днями я критикував в медіа систему державного замовлення, підкреслюючи, що її необхідно скасувати і що вона є рецидивом сталінізму. Дехто не дуже розумний, але такий, хто хоче видаватися оригінальним, зробив висновок, що я виступаю проти державного фінансування університетів і грантової підтримки студентів. Насправді мова йде про відміну існуючої системи фінансування університетів – надзвичайно дивної, такої, що її важко пояснити кому-небудь поза межами колишнього СРСР.

Нагадаю, що держзамовлення передбачає поголівну (не індивідуальну, а саме кількісну) фінансову підтримку певної кількості майбутніх фахівців, підготовку яких держава нібито «замовляє» у ВНЗ. Формула, за якою обраховується, кого саме і скільки потрібно «замовити» незрозуміла і непрозора. Потім від кількості студентів обраховується кількість ставок викладачів. Причому тих студентів, які не бажають вчитися, відрахувати не можна, оскільки в такому випадку університет може «не виконати держзамовлення». Ця загроза виступає одним із найбільш серйозних звинувачень на адресу ректора і ВНЗ. Принаймні це набагато страшніше, ніж неякісна підготовка кадрів.

Одним із найбільших курйозів є поштучний розподіл місць держзамовлення між університетами. На мій погляд, держава має укладати угоду з університетом, де будуть прописані всі необхідні вимоги і побажання. Фінансувати треба університет у цілому, потрібно йому довіряти і підтримувати, створюючи відповідну систему професійної вимогливості через акредитацію, внутрішню систему оцінювання якості освіти, з боку працедавців, студентів, випускників і т.д. А ВНЗ сам вирішить, яку зарплату платити викладачам чи який штатний розпис йому потрібний. Інша річ, що сьогодні не всі українські університети є ними по суті, але це вже інша розмова.