Про глобальне, навіяне думками викладачів сухопутки.

Маємо десь 60-тисячне військо, погано навчене, оснащене броньованою технікою й такою-сякою артилерією. Взяти мене та ще 300 моїх колег: півтора місяця навчання – це дуже далеко до професійності. Наскільки знаю, авіації майже нема, ППО сконцентрована біля зони АТО й у разі масованого удару довго не протримається. Тобто маємо відстале нечисленне військо, яке наразі може виконувати і виконує єдину функцію – в кілька ешелонів бути нічним дозором на стіні з Лугандоном, стримувати можливе бажання тамтешніх орків з місцевої гопоти та російських «відпускників» пограти м'язами і посунутись вперед. Ну, або стримати той контингент російських військ у 20 тис, без авіації, який Росія може дозволити собі для тієї гри, що веде.

Масований наступ із застосуванням авіації один на один ми цією армію стримати довго не зможемо. Інша річ, цього наступу не буде – ці території, насичені партизанською війною, Путіну не потрібні, задачі в нього інші і він поки їх реалізовує тим ресурсом, що вже задіяний.

Сучасні військові тренди – геоінформаційні системи управління військами та бойовими операціями, відмова від колективної техніки в бік індивідуального оснащення бійця аж до екзоскелетів, що може нести серйозний захист і озброєння, високоточна зброя, високопрофесійний і високомотивований кадровий склад, нові мережні розподілені військові організаційні системи, високотехнологічні засоби розвідки.

Гадаю, важливо зiбрати спроможних сучасно мислити військових рiзних рангiв i відстратегувати тему «Українська армія 2050» (або 2030). Які її задачі, які ресурси, як це впишеться в загальноукраїнське місце в світі. Варто б зібрати військову еліту країни докупи, і в тому числі подумати про її відтворення.

А поки мобілізованим «піджакам» залишається лазити БТР-ами, щоб стримувати орків або хоча б на день-два зупинити потужного ворога. Воюватимемо тими косами i лопатами, які державі по достатках.