В одному маленькому містечку тихих і солодких мрій я була свідком, як із наволочі, якій руки подавати не можна, ліпили поважного чоловіка, бізнесмена.

Було це так. У 1990-их роках він програвався в карти, його били, тато викупляв борги, платив зарплату міліції, купував йому ларьки і просив взятися за голову.

Десь в середині 1990-их він втиснувся в когорту кришувальників, рекетирів, ходив містом, як король широким кроком, і платив подать іншому місцевому царькові, якого потім було вбито – кажуть, не без участі нашого «героя». Після того він усім гаркаво розказав, що був померлому шаленим другом і все таке, і частина мутних бізнесів покійника перейшла йому.

За кілька років почали жорстко пресувати рекет. І всю банду взяли, окрім цього масного і гаркавого, він десь вчасно дівся, а згодом вернувся з грошима, на дорогому авто, з магазином канцелярки, сякою-такою фірмою охорони.

У 2004 році, коли вся Україна почала кричати «Ющенко так!», цей пасажир виплив у новому ракурсі – голова осередку, головний «таківець». І все місто знало, що то гнида, все місто знало, звідки ті гроші, все місто не слухало і не чуло його, бо зневажало. Він виходив на Майдан, глаголив, усі йшли пити чай, курить і робили вид, що його нема. Але він був. Неосуджений злочинець із руками в крові стояв і розказував про злочини і кару, про справедливість.

Чи хотіло місто того надолобня? Ні! Місто хтіло Ющенка і тому не воліло навіть зважати, що разом із ним прийде до влади оце гаркаве і противне, яке било баб у рибному ряду на базарі, мацало наляканих до смерті дівчат, яке як воша живилося чужою кров'ю.

Усі в місті це знали – і дорослі, і малі, але зважати не хотіли.

Так злочинець став депутатом. Ходив на сесію, регулярно кричав «ганьба!», крутив свої оборудки...

А місто, зачудоване своїми мріями, так і не зчулося, що підіймало і возвеличувало вбивць, просто не задумуючись, не бажаючи думати. Просто якоїсь миті... всі знали, від найменших до найстарших – оцей ґвалтівник і вбивця, цей крадій і наркодилер, а оцей – дрібний шахрай. Вулицями ходили тисячі свідків цих злочинів, всі дивувалися тому, як злочинці стали легітимною і легальною владою, але вже нічого не змогли вдіяти – зарізяки міняли костюми, політичні сили, машини, крісла, жінок і погрожували виборцям – «ще трошки і стану народним депутатом».