Саме зі слів "крик душі" розпочинається більшість листів людей з проханням допомогти зібрати кошти на лікування дітей, батьків, родичів і просто людей, які їм небайдужі. Таких листів щотижня приходить - більше сотні. Кожен намагається словами передати той біль і відчай, який накопичується за дні, місяці, роки, коли вони борються за майбутнє своїх синів, дочок, сестер, матерів. І не тільки з недугою - безліч українців гинуть не тому, що не мали шансу на одужання, а тому, що не мали змоги за нього заплатити. Силу розпачу їхніх близьких можна лише уявити, так само, як і силу їхнього страху втратити рідну людину через банальну нестачу грошей.

Лікування в українських лікарнях може коштувати від кількох тисяч гривень до кількох десятків. За кордоном ціна життя значно вища - іноді родинам потрібно назбирати кількасот тисяч доларів чи євро. І у більшості хворих, які потребують пересадки кісткового мозку чи якихось органів, іншого виходу, окрім як звертатися до іноземних клінік, немає. Проблема тут не у кваліфікації вітчизняних медиків, адже і українські лікарі роблять унікальні операції, патентують свої медичні винаходи, методи накладення швів, операції, тощо.

Проблема у можливостях української медицини та, недосконалих законах - нестачі сучасного обладнання, достатньої кількості лікарів (у деяких операції розписані на рік наперед), забороні на пересадку органів і тканин від нерідних донорів. Читати листи відчаю від людей, які не встигли назбирати достатньої суми і втратили найдорожчу людину, нестерпно. Розумію, що вони звертаються не за адресою, що їм просто потрібно, аби хоч хтось їх вислухав - але від того не легше. Бо кардинально нічого змінити не можу. Можу от хіба що написати блог і сподіватися, що його побачать ті, хто зможе зробити більше.

Найболючіша тема - порятунок людей, які потребують трансплантації кісткового мозку (КМ) від нерідного донора. Дуже багато таких хворих - це діти. Операції з пересадки кісткового мозку найдорожчі, їх роблять лише за кордоном (за мінімальним винятком, коли хтось із родичів може стати донором) за неймовірні 200-500 тисяч доларів. До цього додайте витрати на транспорт, проживання, харчування, перекладача. Таки людське життя має ціну...

Хоча насправді і в Україні робити такі операції цілком реально, та ще й - набагато дешевше. Процедура забору КМ від донора не є надскладною і має мінімальні ризики для нього самого. Зазвичай через прокол у кістці забирають від 950 до 2000 мл суміші з кісткового мозку і крові. Така кількість складає приблизно 2-5% від обсягу кісткового мозку людини, тож ця втрата не відчувається, а організм сам відновлює необхідну кількість КМ протягом двох-чотирьох тижнів. Місце проколу, зрозуміло, болітиме, але від цього врятують звичайні знеболювальні.

Виписати донора після процедури можна вже наступного дня, а за кілька днів він повертається до звичного життя. Є і інші методи забору КМ, які ще простіші. Впевнена, сотні, якщо не тисячі українців погодяться стати донорами КМ, зрозумівши, що ця процедура не є складною, важкою та небезпечною. Як і у випадку зі здачею крові, КМ можна здавати багато разів.

Проте українська медицина немає змоги випробувати милосердя своїх громадян. Окрім відсутності достатньої кількості лікарських засобів, лабораторій, центрів з трансплантації, немає головного - закону, який би це дозволяв. Більше того, відсутність такого закону не дозволяє українським медикам навіть звернутися до міжнародного донорського банку для підбору потрібного КМ і врятувати людині життя тут, в Україні. Все це також є причиною того, що ця галузь не має адекватного фінансування і не розвивається - все одно ж немає від кого, де, як...

Відтак тисячі хворих українців помирають через відсутність в Україні умов для проведення ТКМ і брак коштів на закордонне лікування. Друге болюче питання - пересадка органів. Через те саме недосконале законодавство українці, які не змогли знайти донора-родича, змушені їхати на операції за кордон. При чому останні роки часто цей закордон - сусідня Білорусь. Підібрати донора і зробити пересадку для іноземців там коштує від 60 тисяч доларів. У країні на повну розвивається медичний туризм.

Що ж раптом зробило Білорусь такою привабливою для медичних туристів? Все дуже просто - сусіди запровадили "презумпцію згоди". Це означає, що після смерті людина автоматично стає донором - якщо за життя не вказала зворотне. В Україні ж діє "презумпція незгоди", тобто людина апріорі не погоджується на пересадку її органів і тканин після смерті.

Є лише два варіанти інакшого сценарію - лише якщо за життя вона дала таку згоду, або ж її дали родичі померлого. Чиновники запевняють - інакше людей викрадатимуть просто на вулицях, а українці стануть постійними "постачальниками" для "чорних трансплантологів". Хоча приклад Білорусі доводить: продумана політика в цій сфері не занапащає людей, а рятує.

До того ж, презумпція згоди багато років успішно діє в США, Канаді, Ізраїлі та країнах Європи. Однак поки білоруси не лише рятують життя іноземців, а й заробляють на таких операціях кошти для безкоштовного лікування своїх громадян, в Україні - віз і нині там, де був після здобуття незалежності. Держава продовжує змушувати хворих грати в українську рулетку і чекати, що випаде: пересадка від донора-родича в Україні, поїздка за кордон на пересадку за державні гроші (вистачає лише на 20 людей на рік), поїздка за кордон на зібрані небайдужими людьми кошти чи - смерть.

На початку серпня місяця цього року делегація МОЗ відвідала білоруських колег, щоб перейняти досвід. За результатами зустрічі перший заступник міністра охорони здоров'я Олександра Павленко заявила: "Враховуючи наш потенціал, високу кваліфікацію наших хірургів, нам потрібно усунути прогалини в законодавчій базі з трансплантації, і Україна зможе за короткий час зробити значний ривок у цій сфері". Хочеться сподіватися, що прогалини будуть усувати швидко і водночас не забуваючи головний лікарський принцип "не нашкодь". Бо хвороби не чекають, а зі смертю - не домовишся.