Щось ви всі про сир, ну і я про сир, але про наш, предковічний, «російський». І більше того – кримський. Мене спонукали тут згадати 1990-ті, шоколадний бум 1992 року, коли Україна забула закупити какао-боби й залишилась геть без шоколаду. В термінах Богдана Жолдака це звучало б – Кравчук не купив бобів какао, щоби зруйнувати кондитерську галузь. Але я певен, що це не так, просто Україна перший рік залишилась сама на хазяйстві, а раніше всі проблеми такого плану вирішувались у Москві. Але менше з тим.

Виявилось, що найближчий шоколад знаходиться в Туреччині, а найближчий порт до шоколадних берегів – Ялта. Й усі круїзні судна, які працюють у Чорному морі, традиційно до нього обов'язково заходять. Тут ялтинцям карта і повалила. Бо через деякий час усі ці пасажирські пароплави почали возити з Туреччини шоколад. Спочатку метиковані пасажири забивали каюти і спали на паках цукерок, потім і екіпажі розсмакували, стали теж затарюватися, а там їм і не до пасажирів уже, краще б їх і не було зовсім, тільки гальюни за ними потім драй.

Але пасажирські пароплави стояли в порту не більше доби, попробуй усе розпродати, стали здавати перекупникам. Через деякий час в Ялті на базарі виникла шоколадна біржа. Не ота з реєстраційними документами, електронними таблами й брокерами, а класична, товарна, як вони й виникли в Голландії 17 століття. Просто місце, де торгували запасами шоколаду, і куди потягнулися гуртовики спочатку з інших кримських курортних міст, потім із Сімферополя, а відтак і з усієї України.

Ціни на шоколад невпинно зростали. В результаті в шоколадні перевезення задіяли все, що трималося на плаву в Чорному морі, – морські трамвайчики, водолазні судна з барокамерами для декомпресії, бурові судна геологічної розвідки з буровими вишками замість щогл, швидкісні катамарани «Голуба стріла», які за 20 годин долітали хвилями до Стамбула, навіть – вітрильні яхти.

Але ж я обіцяв про сир, а не про шоколад. Про «російський» та «голландський». Зараз буде.

Головною проблемою цих рейсів було те, що туркам теж треба було щось втюхати, щоб не ганяти порожняком туди. Теми такі постійно шукали. Екіпаж мого судна, наприклад, методично скуповував усі порцелянові тарілки в ялтинських універмагах. Звичайні, супові. Навіть без квіточок. Ішли в турків на ура. Наш третій помічник рознюхав, що туркам треба горіхи, купував щорейсу десяток мішків, вахту свою відстояв – і пропадає. Ми зацікавились куди – а він всю дорогу до Туреччини потім горіхи в каюті лущить, так дорожче. Ну й таке інше.

А команда дружнього судна рознюхала про оті сири. Звичайні наші тверді сири головками. Туркам вони подобалися. Стали спочатку скуповувати їх в ялтинських гастрономах. Рейс – і сир у гастрономах закінчився. А вони вже домовилися з турками. Хтосьі з хлопців познайомився з тітками із симферопольської продуктової бази, яка розподіляла сир на весь Крим. Найняли фуру і поїхали в експедицію в Сімферополь. Але через два рейси сир закінчився й у Сімферополі. А турки просять сирів іще.

– Я ось чого не втямлю, – сказав тоді старпом того судна, – ми вже рік шоколад із Туреччини возимо, а в них все є і є. А тут всього дві ходки на базу, й у всьому Криму сиру не залишилось. Ось чому в турків не закінчується? Ну ось як так? І що характерно – Держплану в них нема. Може, справа саме в цьому?