Я часом думаю над діаметральною відмінністю європейського та радянського мистецтва: у Європі життя, порівняно з іншим світом, райське, раціональне. спокійне та ідилічне, тому мистецтво тяжіє до хоррору, трешу, грою з божевіллям та агресією. В СРСР усе було навпаки: життя було штукою досить жорсткою, тому мистецтво мало бути чимось казковим, "ідеалістичним" і "світлим".

Через арт-хоррор західне суспільство певною мірою очищується від агресивних і негативних емоцій, вичищає їх із щоденного існування, залишаючи простір для спокою та толерантності в буденному житті. Радянське мистецтво, натомість, вичишало "світле" з реальності, локалізуючи його на телеекранах, в житті ж залишаючи більше хоррор і абсурд.

Радянська, а потім і пострадянська критика цей західний арт-хоррор не сприймала, звісно, вважаючи це знаком західного декадансу. Але я раптом подумав, що так у світовій естетиці було завжди. Бо що таке, наприклад, античний "катарсис", вигаданий Арістотелем?

Для нашого вуха в цьому слові є щось ідилічне, "духовно-очищувальне", але ж насправді йдеться про естетику хоррору. Бо чим були античні трагедії, як не хоррором, де глядача наповнював страх перед богами, жах перед божевільними, ужос перед смертю?

Але в такий спосіб глядач переживав жах (horror-light), вичищав його з себе, виплескував його на сцену і акторів - і потім ішов додому, світлий та замріяний, пити вино з сиром та кохатися з дружиною (чи чоловіком).

Хочеш бути добрим і щасливим? дивись хоррор. Твори хоррор. Але тільки в мистецтві.