Спостерігаю за тим, як у фейсбуці влаштовують цирковий суд над учасниками вчорашньої сутички. Бачу, наскільки пофіг і депутатам, і міністрам, і простим людям на закон. Я не лише про те, що смертю пацана таки зуміли відволікти увагу від прийняття законів, а й про те, що для більшості важливіша секундна емоція, аніж правда. Має нарешті статись щось таке, від чого кожному у цій країні стане дуже-дуже соромно. Соромно особисто за себе. 

Під час Майдану та війни всі з неймовірною силою поширювали проукраїнську пропаганду. Це було потрібно і правильно, адже нарешті символи, за які гинули наші предки, почали елементарно _мати_значення_. Гімн, прапор, мова та інше – стали нарешті важливими.

Але тепер ми спостерігаємо іншу сторону піднесення: кожен подвиг солдата чи волонтера сприймається людьми як особисте досягнення. Герой для народу помирає, коли перебуває поза фронтом, поза зручним "образом". Його думки, досвід і проблеми не враховуються. Адже це боляче і складно. Та і в казках такого не було – щоб після перемоги над драконом герой лікувався від посттравматичного синдрому чи намагався влаштуватись на роботу, щоб забезпечувати потреби родини.

Герой завжди усміхнений та готовий лягати тілом під танки, а не розказувати байки про зміну влади. А ще краще, щоб герой був для зручності мертвий. Герой не кидає в живий кордон між ним і урядовою будівлею гранатою, бо його переповнює наївний гнів. Герой не стає пішаком у політичній грі, бо він поза політикою. Герой не пише з помилками. Герой не ходить в туалет. Герой не плаче. Герой не задовбує нас.

Те, що на мітингу кидаються гранатами – абсолютно логічна розплата за відвернені морди, за фразочки на кшталт "я тебе туда не посилав", за відсутність соціальної допомоги і реформ, за відсутність нормальної споряги, за непродумані бої на сході, за люту ідеалізацію та багато іншого.

Те, що зараз відбувається – лютий пздц. І поки кожному не стане соромно за цей пекельний карнавал, гранати вибухатимуть у мирних містах.

Будьте готові, що одна із них вибухне у вас під ногами.