Не те... Не тоді... Не так... Навіть найлояльніші до нинішньої влади українці, у яких інстинктивно викликають нудоту гасла #зрада і #всепропало, не можуть не відчувати гіркого незадоволення. Бо є також поняття «відповідальність» і «звіт». Зокрема, відповідальність президента, Кабінету Міністрів і парламенту за все, що діється в країні. Не маргіналів, не Путіна, не світового уряду, не марсіан, а законної влади в державі. Тепер детальніше.

Почати з того, що я не можу беззаперечно повірити в провину затриманого рядового (колишнього?) батальйону «Січ» Ігоря Гуменюка, враховуючи від'ємний авторитет правоохоронців старого зразка, які шиють йому справу. Background, знаєте, несприятливий. Але так само важко повірити, що геть усі безбаштові активісти, які прийшли на акцію під Верховною Радою в лавах «Свободи», які кидали в нацгвардійців петарди та мінімум один коктейль відомого імені, які в запалі махали кийками й дрючками, є найманцями Кремля й засланими провокаторами. Розумніше назвати провокаторами саме лідерів «Свободи», які влаштували протест хронологічно вже після голосування в сесійній залі за зміни в Конституції. Тож, перепрошую, не так уже важливо, хто саме кинув бойову гранату. Країна в стані війни, на руках купа зброї.

А ще є значна кількість людей із фронтовою травмою, які приїздять до квітучої столиці й не бачать, за що, власне, вони ризикували життям. Або людей, які не спромоглися взяти участь у бойових діях, натомість прагнуть гострих вражень, і загальний градус збудження дозволяє їм безкарно виплескувати емоції. Або звичайних дебілів. У такій вибухонебезпечній атмосфері політичні лузери, які намагаються нагадати про себе за будь-яку ціну, мають пряму й безпосередню відповідальність за трьох загиблих і майже півтори сотні травмованих. Вони самі провели риску між собою й сотнями рядових, може, наївних, але щирих і самовідданих свободівців, які гинули на Майдані, а потім на передовій. Вони розлили бензин, а хто кинув сірника, то вже деталі.

Але ж незадоволення в народі є, і хай хтось скаже, що воно штучне й не має під собою об'єктивного ґрунту! Припустімо на хвилинку, що реформи просуваються, хоч і повільно, - хто про це знає й може перерахувати позитивні зміни? Припустімо, часткове списання боргу міжнародним кредиторам справді рятує економіку - де потужна кампанія з популяризації успіху (з аргументами, з інфографікою, з поясненнями, що це може дати кожному українцеві)? Припустімо, переформатування коа­ліції було зумовлене непереборними обставинами - дідько, якими?! Припустімо, щойно прийняті поправки до Конституції на практиці мало що змінюють у політичному устрої держави (але ж хто в нас читає першоджерела?) й спрямовані виключно на забезпечення міжнародної підтримки - гаразд, уже вірю, тільки скажіть про це людськими словами!

Претензії на адресу міністерства пропаганди цілком слушні, проте витоки з-за лаштунків частково виправдовують команду Юрія Стеця: вони самі не в курсі, вони не запрошуються на наради, де приймаються важливі рішення, і часто-густо дізнаються про них із преси... Багато хто, описуючи еволюцію Порошенка, звинувачує його в стрімкому наближенні до моделі пізнього Кучми. Це суцільна дурня: Леонід Данилович був буквально схиблений на моніторингу інформації, на контролі над нею, тоді як Петро Олексійович, схоже, цим не переймається. Як запобіжник від авторитарних замашок це непогано, але як ефективна стратегія під час війни - під великим сумнівом. Дивно, президент нібито не чужий медіа-бізнесу, в Адміністрації не бракує людей, які на цьому побудували кар'єру, а на виході маємо своєрідний аутизм влади, яка нехтує громадською думкою й уникає дорослих розмов із нацією...

Взагалі-то це частина ширшої проблеми: брак комунікації в українському суспільстві як по вертикалі, так і по горизонталі, проте це довгий шлях, який передбачає залучення просунутих соціальних технологій, виховання, еволюцію. А тут усе елементарно: поговори зі мною! Я не прошу, я вимагаю! Іловайськ, Дебальцеве, Мінськ-1 і Мінськ-2, судова реформа, податки, ЖКГ... Тим більше що президент ніби непоганий оратор, коли треба звабити чужий конгрес, у нього просто-таки бездоганно виходить. Ну а власного виборця? Вряди-годи, навздогін, коли потяг розгубленості й розчарування зрушив із місця?

Я заходжу на сайт Білого дому. Раз на тиждень, вранці по суботах Барак Обама звертається до американців із регулярним посланням. Зауважте: не під час війни, не в ситуації смертельної небезпеки для держави, у звичайному режимі. Іншу поведінку американці сприйняли б як неповагу до громадян. Ключове слово - «неповага». А я? А ми?