Дорога життя - обочини смерті. На Донеччині, в зоні розмежування, люди підриваються на розтяжках сепаратистів.

Напрямок Донецьк-Волноваха, відрізком у 60 кілометрів, називають «Дорогою життя». Це шлях, яким люди виїздять з окупованих територій. Хтось - назавжди, хтось відвідати рідних, хтось їде по пенсію чи на закупи (продукти в Донецьку у тричі дорожчі, ніж на підконтрольній Україні території).

Долаючи цей маршрут, людям годинами доводиться вижидати у кілометрових чергах: спершу пересікаючи блокпости так званої ДНР, потім наші блокпости. Між ними - зона відчуження. Найбільш ризикована ділянка дороги з Донецька - Єлєновка-Березове, протяжністю півтора десятка кілометра. Отут і криється небезпека для подорожуючих у вигляді розтяжок та мін, розставлених терористами обабіч траси.

Бойовики заміновують підступи до контрольованих Україною територій. В результаті страждають невинні люди. Не лише «подорожани», а й місцеві, що пересуваються ґрунтовою дорогою чи виходять у поле. Українські військові встановлюють попереджувальні таблички вздовж смертоносної ділянки, однак люди нехтують пересторогою, а іноді просто не помічають знаків.

Лише протягом цього року, під час перетну лінії розмежування, в околицях села Березове Мар'їнського району, на розтяжках підірвалося восьмеро людей (4 жінки та 4 чоловіки). Один з потерпілих від отриманих поранень помер на місці.

Усіх поранених звозять до найближчої лікарні у Волноваху. Медики кажуть - іноді потерпілих доводиться збирати по кісточках.

Один з важких пацієнтів - 57-рчіний Юрій Чернявський ось уже другий місяць не встає з лікарняного ліжка. У чоловіка скалками посікло живіт (перебило шлунок), обидві ноги та праву руку. Руці загрожує ампутація. Працює інженером на залізниці в Донецьку. На залізниці він часто чув повідомлення про замінування мостів, колій, про підриви і тому подібне, але не усвідомлював всієї серйозності ситуації, допоки лихо не торкнулося його особисто.

«Я думав, що то все трапляється десь там, що цього не може трапитися з нами. І поки трагедія не торкнулася мене особисто, не усвідомлював, що небезпека так близько», - розповідає Юрій Чернявський. Оговтавшись від шоку, пан Юрій погодився розповісти свою історію Зізнається - попереджувальних знаків на лінії розмежування не помітив, не звертав уваги. Побачив як інші люди «ходять до вітру» то й собі вирішив. Бо знав, що попереду на них чекає ще кілька томливих годин у тягучках до українських блокпостів. Постраждалий згадує як довго планував з дружиною відпустку до моря в Урзуф. Як зрештою подружжя наважилося на подорож, як долали виснажливі черги в напрямку до підконтрольної Україною території, як зупинився на території розмежування (захотілось в туалет), як буквально на півметра зійшов з дороги і... пролунав вибух.

«Отямився у калюжі своєї крові, мене почали обступати люди, але не наважувалися підійти - раптом там іще розтяжка... потім мене все ж забрали з узбіччя і відвезли до Волновахи. Медики мене витягнули з того світу. І я їм дуже вдячний».

Через необачність, подружжя Чернявських змушене «відпочивати» в лікарняній палаті. Однак пан Юрій не втрачає оптимізму і обіцяє дружині іще якось звозити її на море.

«Мене тільки воскресили, тож іще жити і жити», - підбадьорює Юрій.

Ще одна з пацієнток Волновської ЦРЛ, 44-річна Світлана Мельничук також підірвалася на розтяжці. Разом із чоловіком та 12-річною донькою сімейство їхало до Волновахи, де мешкають у родичів. Дорогою пані Світлану «прижало». На відміну від пана Юрія, Світлана бачила попереджувальні знаки і знехтувала пересторогою. Жінка переконала себе, що таблички далеко, а отже й небезпека позаду. Пішла «в кущі» і почула як спрацювала граната.

«Я чула клацання, але я почекала і нічого не відбулося. Тоді я переконала себе, що це хтось став на пластикову пляшку. Мені здавалося, що пройшло кілька хвилин. А то були ті 5 секунд, через які спрацьовує грана. Я знала це, знала, що мала втекти, але не повірила, що це таки граната».

Через свою легковажність Світлана тепер розплачується - вперше за майже два місяці стає на ноги. Перші кроки даються важко. Поскалковані ноги спухли і нестерпно болять. Вона показує шрами від операції та рахує скалки, що застрягли у її тілі - з десяток. Світлана звикається з думкою, що ці скалки їй доведеться носити в собі усе життя. Лікарі виймати не радять, щоб не зробити ще гірше.

12-річна донька ледь не щодня провідує маму в лікарні. Вона впевнена - все буде добре. Висновки для себе Світлана уже зробила та що зроблять інші - сумнівається. Поки там не буде колючого дроту і попереджувальних табличок на кожному кроці, каже, люди думатимуть так як і вона. Переконуватимуть себе, що це може трапитися з будь ким але не з нами.

Донецька міліція ж нагадує: аби ваші плани раптово не перервала розтяжка, не втрачайте пильності під час пересування небезпечними територіями (сірою зоною). Пам'ятайте, що поблизу блокпостів неможна сходити з дороги!!!