В Десні, під час навчання, довелося перетинатися з різними людьми, втім кожен з них цікавий по своєму, але є така категорія, як солдати вихідці з Донецької та Луганської областей, є серед них ті, хто не знайомий з "усіма радощами життя у псевдо республіках", є такі, що пережили окупацію і потрапили до лав ЗСУ з уже звільнених територій, є навіть такі хто пробивався до війська зміст і досі окупованих сепаратистами.

Вони є свідченням того, що Донбас невід'ємна частина України і разом з тим ніхто не з них не вимагає нікого особливого ставлення, а мантра "услиштєданбас" викликає гірку усмішку. В іншому вони різні. Нище лише 2 історії із багатьох.

Один з героїв строковик інший доброволець, один селянин інший працював все життя на металургійних підприємствах, навіть різновиди суржика у них теж різні.

Діма ще років з 14 хотів до армії. Виріс він у селі на півночі Луганщини. Діма підпадав під призов навесні 2014-го,але тоді у Луганську вже захопили військомат і призовників туди не відправили. Чимало односельців тоді говорили, що пощастило і скоро можна буде вступати в "ополчєніє", втім такі розмови лише дратували, доходило до бійок і дуже серйозних. Менш гарячі прихильники ЛНР проводили бесіди про те як буде добре у Росії. Дехто встиг побувати на заробітках у Москві і нав'язливо порівнював рівень життя там і у селі. Діма теж мав досвід роботи на СТО у Москві. Проте пам'ятає, як їхній автобус зламався напівдорозі і довелося просидіти півдня у російськой дєрєвнє, це стало хорошим щепленням від наївних марень.

Як тільки з'явилася можливість, Діма таки потрапив до війська. Дехто зі знайомих перестав з ним спілкуватися, навіть є рідня яка тепер не вітається з батьками. Взагалі, двуликість багатьох земляків його неприємно здивувала. Люди відверто радіють, що у них немає війни, але до солдатів, які не пустили до них цю війну ставляться недоброзичливо. Мене ж здивувало те, що за наявності цілого міністерства на територіях, які знаходяться неподалік від зони бойових дій, процвітають ідеї сепаратизму, а місцеве населення черпає левову частку інформації з інформаційного корита країни агресора).

Діма дуже хоче потрапити під час відпустки у рідне село і подивитисяи увічі декому із колишніх друзів, хоча молодь його покоління у переважній більшості розділяє його погляди.

Юру до рідного Алчевська зовсім не тягне. Нічого нового там він побачити не сподівається. Місто все більше скидається на ґетто. Роботи стає все менше, комбінати, які давали левову частку прибутку поступово зменшують виробництво. Ціни ростуть. Рішення піти у армію остаточно оформилося, коли у шефа підприємства, на якому Юра працював вантажником, віджали транспорт. Роботи не стало зовсім. Через деякий час завдяки фінансовому втручанню машини повернули, але у занедбаному стані.

Про те, щоб піти у "місцеві силові структури" мови не було. Вчорашні знайомі, яким видали автомати відчули себе господарями міста і стали демонструвати владу над тими, з ким ще вчора спілкувалися на рівних. Порушення комендантської години навіть якщо треба в аптеку за ліками може закінчитися у комендатурі побоями.

Якщо зустрінуть п'яного,то кілька днів виправних робіт гарантовано. Разом з тим самі апалченци не соромляться вживати будь які спиртовмісні напої у доступній кількості. Весь нічний виторг у місті тримається на самих бійцях ЛНР, якщо вони ще забажають розраховуватися.

Місто майже повністю перевели на рублі, хоча бажаючих купити гривню багато. Офіційно діє курс 2:1, але навіть за 3 рублі гривню люди продають тільки у разі великої необхідності. Юра виїзджав з Алчевська через Росію, такий шлях більш безпечний. Втім, у місті все одно взнали, що він збирався у ЗСУ.

Довелося змінити телефонний номер, адже щодня отримував смски з щирими побажаннями загинути у першому бою і повернутися додому у труні. Взагалі з перших днів окупації стукачество у "ЛНР" процвітало, "здавали усі усіх", зараз звірствування вщухли, злорадний ентузіазм перших місців зійшов на пси. Що буде далі з рідним містом солдат не знає. Свій вибір він зробив, каже що це абсолютно нове життя для нього.