Всмотритесь в эту картину.

Это подвиг нашего молодого командира танка - Артёма Абрамовича.

12 августа 2014 года под Степановкой он со своим экипажем пошёл на таран российского Т-72 для того, чтобы прикрыть наших отступающих солдат.

Т-72 был уничтожен.

Но Артём погиб.

13 августа 2015 года, когда его тело наконец было найдено и опознано, он был награждён орденом Богдана Хмельницкого III степени.

Посмертно.

Автор картины - словацкий художник Радо Явор.

Вот так мир увековечивает память про подвиг украинского народа.

Про подвиг українських танкістів писав Тиждень.uа: " Спочатку операція розвивалася більш-менш успішно: наші війська зламали опір сепаратистів неподалік села Степанівка в підніжжі Савур-могили і швидко рухалися далі на схід. Щоправда, заходили вони в те саме вузьке «гирло» між містами Торез - Сніжне - Красний Луч, що їх захопили терористи, й російською територією, з якого щойно з такими великими проблемами почали вибиратись «оточенці». 5 серпня підрозділ бригади у складі трьох бойових машин піхоти й одного танка зайняв висоту біля Никифорового. Керував тамтешнім блокпостом старший лейтенант Артем Абрамович. За кілька кілометрів звідти діяли ще два блокпости, там теж були командирами лейтенанти й старші лейтенанти, юнаки 22-24 років.

Спочатку лейтенантам казали, що їхня місія полягає лише в тому, аби прикрити відступ наших військ, деморалізованих та розстріляних у котлах. Начебто слідом за цими частинами мали зніматись і вони - прикривати відступ. Потім просто наказали залишатися на місці без якогось конкретного завдання.

12 серпня все почалося... На блокпост біля пагорба відійшли сусіди - один танк і дві БМП, які охороняли переправу через річку Міус. Хлопці були трохи налякані: чули й бачили великі сили ворога, зокрема танки.

Спробували сконтактувати по рації зі штабами, але жодних конкретних наказів не дістали (мобільний зв'язок у цьому районі був уже виведений із ладу). Провели «нараду лейтенантів» і вирішили відступати до Міусинська, до основних сил бригади. Швидко знялися з висоти й невдовзі прибули на місце. Зустріли там місцевого командира, свого товариша, старшого лейтенанта, який суворо наказав повернутися захищати тили. Щойно зайняли старі позиції, як побачили: з півдня запрацювали «Гради»...  Потім із російського боку знов обізвалася далекобійна артилерія, а ще було добре чути гуркіт танків, котрі насувалися знову-таки з півдня. Лейтенанти запросили по рації у штабів артилерійську підтримку, але почули несподівану відповідь: «Снарядів немає».

Невдовзі побачили чотири танки, що мчали на блокпост із шаленою швидкістю. Позиції українських військ почали обстрілювати із двох інших напрямків: як пізніше виявилося, звідти наступали загони ворога. Майже відразу було підбито дві бойові машини. Українські танки дали залп, але в одного потім заклинило гармату - він вийшов із бою.

Продовжували бій лише танк Артема та кілька піхотинців. Комусь із них вдалося підбити один російський Т-72, що насувався ліворуч від дороги. Інші хлопці були контужені, поранені або в нервовому шоку. Зважаючи на ситуацію, старший лейтенант Абрамович наказав бійцям відходити, а сам із екіпажем вирішив прикривати відступ.   Танк Абрамовича мав рухатися за ними. Він розвертався, щоб виїхати на дорогу, і тут на нього на шаленій швидкості вискочив один із російських Т-72. Як усе далі сталося, ніхто з бійців достеменно не пам'ятає. Танки зіткнулись майже лоб у лоб.

Є версія, що обидва екіпажі якісь хвилини залишалися живими й намагались урятуватися. Абрамович навіть устиг витягнути крізь нижній люк механіка-водія - немолодого, дещо кремезного солдата, і поліз назад по свого навідника. Але тут стався вибух: здетонував боєкомплект, башта відскочила на землю, а всередині танка все охопило полум'я.

Більше шансів уціліти було в російських танкістів: їхня машина не вибухнула, хоча солдати могли сильно забитися через потужне зіткнення. Але Т-72 теж зазнав «невиліковних» ушкоджень. Пізніше його підірвав хтось із ворожої сторони.... Група, яку прикривав танк Абрамовича, успішно дісталася до Міусинська. Більшість хлопців - учасників бою під Никифоровим залишилися живими й кілька місяців тому повернулися додому. Лише Артема привезли пізніше за всіх. Його поховали в Житомирі 23 травня 2015 року".