За роки недофінансування в нашій медицині склалася система тотальної безвідповідальності. Про це у блозі на сайті "Новое время" пише ректор НМУ ім.О.О.Богомольця Катерина Амосова.

Ніде правди діти, за останні роки в народі склався стереотип: безправний пацієнт, хамуватий і жадібний лікар. Стереотип анекдотичний, але, як відомо, в кожному анекдоті є лише частка анекдоту.

Дійсно, за роки недофінансування в нашій медицині склалася система тотальної безвідповідальності. Держава не відповідає за якість медичної допомоги, ні за наявність ліків, постільної білизни і їжі в лікарнях, ні за кар'єрне зростання гідних фахівців, ні за вакцини і сироватки в поліклініках, ні за забезпечення медиків зарплатою, на яку можна вижити без «внесків» пацієнтів. Чому? Тому що ми дозволяємо це робити. Не "накипіло" ще нам, напевно, як вже "накипіло" пацієнтам, які створюють все нові й нові організації для свого захисту.

Пацієнт залишився сам на сам з лікарем. Втім, і лікар теж залишився сам на сам - із чиновником.

Нині у виконавчої влади монополія на все, що відбувається в медицині - від лікування хворих до підготовки майбутніх лікарів і їх розподілу (перерозподілу).

МОЗ де-факто є "власником" медичних вузів і контролює практично все - від навчальних програм до орендних відносин.

Для тоталітарної держави або диктатури це нормально, однак це нонсенс для країни, яка бореться за демократичне майбутнє. Більшість функцій міністерства охорони здоров'я в розвинених країнах виконують професійні асоціації.

Логіка дуже проста.

По-перше, це прерогатива лікарської спільноти - через свої асоціації контролювати якість підготовки нових членів. У всьому світі ліцензії на медичну практику дають асоціації фахівців. Вони ж присвоюють і підтверджують категорії. І ми до цього повинні прийти.

По-друге, лікарська спільнота зобов'язана брати участь у створенні профільного законодавства. Голос лікарів повинен бути почутий, особливо під час медичної реформи. На жаль, зараз це нереалістично через відсутність в Україні потужних лікувальних асоціацій.

По-третє, лікарська спільнота в особі профільних професійних асоціацій повинна бути основним "дійовою особою" у створенні та контролі виконання стандартів лікування (протоколів), а також дотримання етичних норм стосовно хворих і у ставленні один до одного.

Так, сьогодні багато асоціацій можуть поміститися навіть не на одному дивані, а на одному стільці. Це асоціації однієї людини, які проводять комерційні "професійні" заходи для заробітку. Але є і серйозні організації, з історією та традиціями, готові брати на себе реальну відповідальність.

Першим кроком до справжньої професійної автономії може стати призначення головних спеціалістів всіх рівнів - від МОЗ до міських департаментів охорони здоров'я - за рекомендаціями профільних асоціацій. Фахіфцям, а не чиновникам, видніше, хто є хто.

До речі, найкращими майданчиками, навколо яких може кристалізуватися лікарське самоврядування, можуть стати регіональні медичні вузи. У нас в середньому припадає один мед на дві області. Саме там сконцентровані найкращі кадри. На базі медвузів природно організувати вирішення питань ліцензування, атестації, розгляду і затвердження локальних протоколів лікування.

В минулому році ми обрали свободу. «Рабів до раю не пускають», - таким було одне з гасел Майдану. Але свобода передбачає відповідальність. Щоб зрозуміти відповідальність свободи, потрібно пройти певний еволюційний шлях. Ми бачили, як цей шлях пройшли пацієнтські організації. Ми спостерігаємо, як розвивається студентське самоврядування. Наприклад, в НМУ студенти беруть активну участь в управлінні університетом. Українські лікарі теж готові до професійної автономії і самоорганізації. Закріпити це в законодавстві - правильна ідея в інтересах не тільки лікарів, але і всіх наших пацієнтів, якими, по суті справи, є всі громадяни. За винятком, мабуть, купки можновладців - вони лікуються якщо не за кордоном, то в дуже елітарних приватних структурах.