Каюся: після перемоги Януковича у 2010 році я був серед тих, що не передбачали нічого катастрофічного. Мовляв, «незворотні зміни», нова Україна, дозріле суспільство, досвід Помаранчевої революції, «ми вже інші» і всіляке таке, ‒ тож у донецького хама не мало нічого вийти. До того ж повноважень було більше у Верховної Ради й уряду, а громадянське суспільство мало контролювати кожен крок «проффесора». Що сталося далі, ми всі добре пам'ятаємо: конституційний переворот, посадка у в'язниці опозиціонерів, збайдужіння суспільства і - як наслідок - грандіозний грабунок держави, авторитаризм, Майдан, розстріли простих людей і війна.

Зрештою, думалося мені після всього цього, Майдан, Небесна сотня і війна - це вже зовсім не драйвова Помаранчева революція з її піснями й обіймами; такого люди забути не можуть. На превеликий жаль, все знову навпаки - не лише можуть, а й дуже швидко змогли.

Було кілька нагод у цьому переконатися, найпромовистішими серед яких завжди є вибори.

Сьогодні, за кілька тижнів до місцевих виборів, коли соціологічні служби оприлюднили попередній зріз симпатій українців, можна впевнено констатувати: не змінилося нічого, люди далі готові голосувати, як барани. І це ж на місцевих виборах, де часто всі знають усіх, а правду про кандидатів навіть ґуґлити не треба - все у всіх на виду.

До влади знову йдуть злодії й корупціонери, регіонали й інші перевертні, яких народ називає «нетонучими» - колись були есдеками, нашоукраїнцями, служили Януковичу, а тепер часто-густо рвуться у депутатські крісла через партію Порошенка. І дорвуться ж! Так і хочеться сказати за Шевченком: «Село неначе погоріло, неначе люди подуріли...»

Безумовно, це два зовсім різні процеси - не любити Росію і будувати власну країну. Хоч українці вже й не підтримують проросійських партій, але ще не навчилися вибирати відповідальних і справді патріотичних політиків. Знову ведуться на білборди, обіцянки, рекламні кампанії вартістю в сотні тисяч доларів, голосують за «колишніх», а насправді - вічних, обирають місцевих князьків, дерибанщиків і відвертих злодіїв. Стільки всього говорилося про децентралізацію, а місцеві вибори можуть вкотре показати, наскільки легко задурити голову народу. Як і те, що найкращі і найчесніші люди знову в кандидати не пішли, бо вважають політику брудною й не хочуть «бруднитися». Це правда, але хто ж тоді цю політику змінюватиме?

Воістину, для будівництва країни важливіші не революції й війни, а банальні безкінечні будні. Саме тоді вирішується доля держави й кується майбутнє. Виявляється, легше бути шляхетною людиною чи справжнім героєм під час Майдану, ніж день у день бути пильним і стояти на варті інтересів громади. Люди, які ще позавчора стояли на Майданах, а вчора воювали в АТО чи збирали волонтерську допомогу для армії, сьогодні не знаходять часу для прочитання програм партій, біографій кандидатів, роз'яснювальної роботи серед сусідів чи навіть волонтерської праці у штабі гідного кандидата.

Байдужість і лінь - вороги гірші за Росію й Януковича. І саме вони - лінь, байдужість, Росія і Янукович - мають шанс взяти реванш на місцевих виборах. Так, ніби у нашій країні не було Майдану й війни, ‒ знову все забуто, а люди голосують за гречку, бренди й рекламу.

Якесь замкнене коло...