Іду вулицею на роботу. Стоїть на перехресті чоловік. Розглядається.

- Вы не подскажете, где здесь улица Выборгская?

- Десь тут. Ідіть уперед, обов'язково на неї потрапите, бо вона перетинає цю. Виборзька буде або на цьому світлофорі або на наступному.

Чоловік дивиться на мене в явному ступорі, а тоді, стрепенувшись, каже:

- Вы так красиво по украински разговариваете!

- Ну так ми ж в Україні живемо, чи де? - сміюся я.

- Да! Но Вы такая красивая, такая ухоженная, одета модно - и разговариваете по-украински. Это так странно!

Я було подумала, приїхав чоловік, може з росії. Дай, думаю, запитаю і скажу, що всі українці такі!

- Я под Киевом живу, - відповідає.

Тепер уже дивуюся я.

- Тобто, Ви живете, скажімо, в селі - і розмовляєте російською?! Це ще більш "странно"!

Ми ще з ним трішки поговорили і розійшлися кожен своєю дорогою. У мене були двоякі відчуття. З одного боку приємно, що я людині поламала стереотип. З іншого боку мучила думка: "Ну до яких пір буде вважатися: якщо українське - значить жлобське?"

Якесь дежа вю. Наче побувала в 80-тих.