На Донбасі живуть люди, які можуть тільки багато фізично працювати, щоб отримувати за це достойну платню. Головний образ Донбасу це шахтар, металург, тракторист. Всі, кого це не задовольняло – переїхали в інші місця і своєрідне демографічне сито насіяло тут так. І від цього нікуди не дінешся, це треба сприймати, як воно є. От і система освіти на Донбасі завжди мала свої специфічні завдання і плани. Треба було виховувати не композиторів, письменників та поетів, а шахтарів. І вона з цим добре справлялася.

Але сьогодні на Донбасі шахти, заводи й фабрики відробили своє, вони закриваються, зменшують об'єми. Освіта тут сьогодні працює начебто вхолосту. В ній почали розвиватися негативні явища.

Система освіти на Донбасі зіштовхнулася з такою внутрішньою хворобою, як зрадництво. За завданням донбаської влади вона виконує роль головного організатора, учасника і фальсифікатора виборів, агітує за про донецьких провладних кандидатів, бере активну участь в використанні адмінресурсу. Донбаська влада чітко виявила систему, яка ніколи не схибить, у цій справі. Цьому сприяє чітка ієрархічна, ранжирна система нашої освіти, яка не дозволяє окремому винтику вибиватися з неї. Головне, що й фінансується вона владою, а хто платить гроші, - той і замовляє музику. На кожних виборах наші вчителя, як завзяті шахраї, за тридцять срібняків фальсифікують наше волевиявлення. І це вже на Донбасі вважається нормою.

Опинившись на тимчасово окупованих територіях, освітяни взяли активну участь у підготовці і проведенню так званого референдуму 11 травня 2014 року. Там вони теж фальсифікували. Збільшували число тих, хто голосував, реєстрували одностайність вибору – за приєднання до Росії, за ДНР.

Більше того, вони відкрито агітували проти української влади, паплюжили українське військо. Вся країна знає про відомий факт, коли дружківські освітяни виводили на сепаратистські мітинги в червні 2014 року до міськради дітей молодших класів з плакатами «Украинская армия – не убивай нас!». Порівнювали наших військових з німецькими нацистами, а 2014 рік з 1941-м. Всі школи міста познімали з класів українську символіку, вчителя відкрито агітували за ДНР. Вчитель гімназії «Інтелект» Павло Морозов (не псевдо) на ДНРівських зборищах читав лекції про російське походження Донбасу, закликав приєднатися до Росії. Дітям давали антиукраїнські теми для творів. В школах панувала сепаратистська атмосфера.

На тих територіях Донбасу, що залишилися під терористично-російськими угрупованнями, вся освіта, майже у повному складі підтримала ДНР і ЛНР. Цьому передувало багато факторів. Українських шкіл в Донецьку взагалі майже не було, а й ті, що були, то тільки на папері. В містах Донбасу, а особливо в Донецьку правив «Русский мир». Ті «проукраїнські» організації типа «ВУТ Просвіта» - були задавлені донецькою владою і не мали ніякого впливу на громадськість. Навпаки, – влада вміло користувалася їхніми лідерами. Тому ватажкам ДНР та ЛНР досить легко вдалося, за сприяння освітян, перевести все шкільне навчання на російські рейки. А це не тільки мова. Це й історія, це всі моральні і етичні аспекти освіти. Що зараз робить і на що надіється освіта незаконних республік - важко собі уявити. Атестати, що їх отримують випускники на Донеччині й Луганщині, приймаються, навіть не всюди в Росії, а більш ніде. Толком, що робиться там в освіті нікому не відомо. Поки що все повзе по інерції. Але кого виховують там?

На звільнених територіях Донбасу не на багато краще. В класах з'явилася українська символіка, в кабінетах директорів портрети Порошенка. Але вчителі, директори, працівники відділів освіти залишилися ті ж самі. Коли на форумі Української Миротворчої школи я запитав виконуючу обов'язки начальника управління Олену Макаренко, які висновки зробили в Управлінні освіти області щодо тих директорів і вчителів, які підтримали ДНР, яку моральну, етичну професійну оцінку дали колективи тим людям, вона відповіла, що такої оцінки давати не буде, що це прерогатива тільки органів суду, прокуратури, слідчих... Тобто влада самоусувається від аналізу і оцінки цього явища.

Коли дітям в школі починаєш розповідати про те, хто на нас напав, про героїзм українських солдат, про те, що таке зрада, - вчителя на всю волають: «Тільки без політики!». Патріотизм це політика? А те, що вони майже всі йдуть у депутати від прорегіональних партій це не політика? А в Дружківці одна «аполітична» директриса школи взагалі очолила міський осередок партії "Наш Край"!

Стан освіти на Донбасі геть відрізняється від всієї України. Але в який бік? У мене виникає почуття, що ми досі живемо в радянських умовах. Більш того, ці умови ще й прив'язалися до того «донецького економічного чуда», про яке нам багато років вбивав у мізки донбаський лідер Янукович. А це означає, що з кожної копійки, яку отримало обласне управління, міський, або районний відділи освіти, школи – частина повинна повернутися наверх тим, хто розподіляє їм ті наші народні кошти. А якщо хтось з керівників відділів освіти не пристане на це, – його хитро й витончено знищують. Чого вартий тільки приклад завідуючої освіти міста Костянтинівка, яка працює тільки з кінця весни 2015 року. Вона перекрила шляхи зловживань на постачанні продуктів харчування, ремонтів і будівництва, розірвала спайку міськвиконком – відділ освіти, яка складається з сімейного тандему. Одразу ж її звинуватили в закритті української школи, яку вона не закривала, а навпаки намагається привести в нормальний стан. И в звинувачуваннях знову взяла участь все та ж «Просвіта». Заклопотаний губернатор, до кінця не розібравшись з питанням, прийняв бік місцевої влади. І такі приклади на кожному кроці.

Донбаська освіта виховує сьогодні дітей, які будуть вбивати нас, українських патріотів. І якщо, не дай Бог, Путін таки піде знов на наші території, то за нього буде окрім партійних загонів Оппоблоку, Нашого Краю, інших про регіональних банд, ще й багатотисячна армія місцевої освіти...

І так дивно стає, коли взнаєш, що саме тут, на Донбасі народився, жив і працював педагог Олекса Тихий, який все своє життя намагався змінити систему освіти, внести в неї нові, якісні методи. Вчитель повинен бути незалежним, у нього повинен бути простір для творчості. А ми сьогодні маємо учителя-раба. А яка у раба може бути творчість?

Звичайно, в системі освіти Донбасу є багато талановитих, чесних, патріотичних учителів. Саме їх треба сьогодні висовувати на перший план, на перші посади в освіті. На сьогодні українською владою на Донбасі цього поки що не робиться.