Нещодавно мені розповіли таку історію: до одного нового високопоставленого чиновника прийшов його давній знайомий, слово за слово, вони перейшли до обговорення попередньої влади, пише в своєму блозі на «Новому часі» журналіст Максим Бутченко. «Вони так крали, так крали, як добре, що ми тепер прийшли замість них», – потираючи руки, сказав цей знайомий.

Цей епізод добре характеризує тенденцію в Україні: держава а-ля Кучма, яка побудована на корупційній винагороді, залишається. Система продовжує працювати. Правила успіху не змінюються. На місце одних прийшли інші. І все це йде до спаду патріотичних настроїв. Незабаром на нас чекають апатія і байдужість, і я поясню, чому.

В зимові дні Євромайдану в київському метро молоді люди раптом заспівали гімн України. Всі тут же підхопили мотив, і спів розлетівся по кам'яних склепіннях метро, як пташка, випущена на волю. На YouTube того ж дня з'явився ролик – безліч людей, немов за помахом невидимого диригента, співали «душу й тіло ми положим за нашу свободу», а перехожі підспівували. Здавалося, що трапилося неймовірне – люди прокинулися від летаргічного сну байдужості. Багато тоді відчули одкровення про причетність до нації, до того, що вони називають себе українцями, асоціюють себе зі своїм народом. І це розуміння так брало за душу!

Скільки разів у ті дні вам хотілося підспівувати, коли ви чули гімн? А скільки разів на очі наверталися сльози? А що ви відчували, коли загиблих героїв Майдану і війни проводжали під «Пливе кача»? У той момент багато хто народилвся знову – бути українцем, підняти свій прапор, купити аксесуар з тризубом стало модним. Ні, «модним» – не те слово. Це стало просто велінням серця

Із цим покликом наші бійці йшли на фронт. Підставляли свої тіла під кулі, щоб захистити товариша. Підривали себе, щоб не потрапити в полон. А, потрапивши в полон, не здалися, не зраджували, не зреклися українства. Я знаю десятки таких історій, говорив з незліченною кількістю патріотів, які готові померти за свою країну.

Але ось що став помічати останнім часом: почалв приходити емоційний холод. «Звичайно, – скажете ви, – за припливом іде відлив, будь-який сплеск супроводжується занепадом». Але проблема тут не тільки в періодичності сплеск – занепад, а в тому, що національне усвідомлення – це в першу чергу розуміння причетності до етносу, нації, держави. Це якийсь ментальний зв'язок з колективною свідомістю, відчуття причетності до чогось, чим хочеться пишатися.

Подивіться на рівень патріотизму в США і, наприклад, у Туркменистані. Стан держави, точніше, система гарантій прав, свобод, економічного добробуту – все це дає одну з підстав для живого патріотичного настрою.

А що відбувається в Україні? Я з завмиранням серця дивлюся, як у списки провладної партії легко заходять екс-регіонали, колишні однодумці Черновецького. Кожен день стикаюся з тим, як працюють старі корупційні схеми в уряді, як «вирішують» питання, мутять «теми».

Це все, як хробак, під'їдає почуття приналежності до певної спільноти людей. Немов рак роз'їдає ідею патріотизму, приносить розчарування, невдоволення – спочатку владою, а потім і країною.

Я помічаю, що менше прапорів стало на вулиці. Менше національної символіки. Дедалі рідше чути вигуки «слава Україні». Хвиля пішла на спад.

І думаю, що падіння триватиме. На нас чекає чергове розчарування владою. Потрібно розуміти, чому: люди при владі хочуть зберегти систему і, відповідно, вплив на неї. З цим уже мало хто буде сперечатися. Єдине, шо двері можливостей ще не закриті.

Можливість знову почати пишатися своєю країною поки що залишилася. Напевно, за рахунок людей-рушіїв змін. Вони все ж борються з системою, і якщо її не зламали, то десь ослабили.

А наостанок розповім закінчення тієї історії, про яку згадав спочатку. Почувши захоплення знайомого на тему «тепер прийшов наш час красти», чиновник кілька секунд сидів і не вірив своїм вухам. А після вигнав його з кабінету.

У нас залишається шанс. Правда, вже зовсім невеликий.