Кожного разу, коли відбуваються якісь неочікувані події, виявляється, що їх можна було прогнозувати, якщо дивитися на якісь певні дані.

Але от знання, на які дані дивитися, іноді з'являється вже після того, як відбуваються неочікувані події.

Два шанованих мною колеги - Юрій Романенко і Олександр Доній - в своїх аналізах попередніх результатів виборів 25 жовтня 2015-го року (Чем может быть доволен Порошенко: итоги местных выборов в Украине та Шістнадцять ключових тенденцій місцевих виборів в Україні) зійшлися в думці, що Адміністрація Президента перемогла на виборах і тримає ситуацію в регіонах під контролем.

Це зовсім не так. Далі буде показано, що власне зміст викладеного моїми колегами суперечить їх висновку.

Давайте подивимось на недавню історію України. 28-го жовтня 2012 року на Парламентських виборах в Україні Адміністрація Президента теж отримала перемогу і контролювала ситуацію в регіонах. Як же так сталося, що вже через рік в центрі Києва виникли багатотисячні протести? Невже за рік так ситуація змінилася?

Зараз ми нібито знову говоримо про те, що Адміністрація Президента контролює ситуацію в регіонах, а політична сила Президента є лідером в місцевих виборах. Але при цьому є відчуття, що щось тут не так, бо налаштування більшості громадян проти центральної влади видно неозброєним оком.

Отже мова йде про прихований в медіареальності громадський протест, який бачать мої колеги. Водночас те, що вони називають перемогою Адміністрації президента, є перемогою за правилами у медіа-реальності для користування в самій медіа-реальності.

Цей прихований в медіареальності протест маскується політтехнологіями, медіа-технологіями, фейковими політичними силами, які є нібито новими обличчями. Саме це маскування дозволяє говорити про дві різні ситуації - медіареальність і дійсний стан речей, що відкривається через соціологічний та політологічний аналіз.

Відтак громадський протест можна приховати тільки в медіареальності. В константній реальності чи в дійсності цей протест загальновідомий, поступово оформлюється, організовується та готується до нової фази революції.

Скоріш за все, нинішні вибори демонструють стан підтримки лише тих, хто все ще вірить в демократію (в здатність політичної та економічної еліти здійснювати контроль ситуації в Україні).

Вибори, як правило, не дають можливості зрозуміти розмір протестного потенціалу в країні.

На що варто звернути увагу, щоб майбутні події протесту не стали приголомшливі для нас?

1. Низька легітимність центральної політичної влади в Україні загалом

Давайте подивимося на результати явки на останніх чотирьох виборах в Україні.

Парламентські вибори 2012, явка - 58%

Президентські позачергові 2014, явка - 59,48%

Парламентські позачергові 2014, явка - 52,42%

Місцеві вибори 2015, внесено у списки - 29557014, проголосувало - 13777182, явка - 46,6%

Врахуйте, що мова йде саме про відносні показники. Тут не обчислюються ні втрачені українські громадяни Криму, ні відкладене з міжнародно-політичних причин голосування в поки що окупованій зоні Донбасу.

2. Ігнорування волевиявлення переселенців

Давайте займемося ще більш точними підрахунками

За інформацією Міністерства соціальної політики в Україні станом на 5 жовтня на обліку перебувають 1517116 вимушених переселенців зі сходу України, де триває Антитерористична операція проти проросійських бойовиків, й анексованого Росією Криму.

З них до виборчих списків мало би бути внесено приблизно 1,2 млн. чоловік.

Додамо до кількості внесених у списки на сайті ЦВК і отримаємо 30757014. Тепер обчислимо явку знову - 44,79%. Тобто реальна явка ще менша, ніж обчислена.

Отже вперше в новітній історії України на виборах взяли участь менше половини списочного загалу українських громадян.

3. Винесення за межі електоральних розрахунків значних територій України

Ситуацію з явкою на вибори ненабагато покращить переголосування у Маріуполі (455 063 мешканців, виборців менше), Сватовому (18 241 мешканців, виборців менше), Красноармійську (77 000 мешканців, виборців менше), тобто у місцях, де вибори не відбулися.

З Маріуполем ситуація лишається незрозумілою, адже центральна влада все знала заздалегідь. Тому зрив виборів в Маріуполі може бути віднесений до тієї ж політтехнологічної стратегії, що і непроведення виборів на решті сумнівних для центральної влади територій.

Але давайте замислимося - що це означає? Якщо ми виносимо частини території за межі електорального поля України, то це означає, що рано чи пізно ці території і політично можуть бути відокремлені від України. Це дуже ризикована гра центральної влади, яка може коштувати нам продовження процесу фрагментації країни.

4. Недовіра столичних жителів до центральної влади

Рекордно низькою є явка на виборах в місті Києві - 41,9%. Це в місті, що традиційно було більш активним, ніж середній показник активності на виборах по Україні.

Кияни це ті, хто раніше за всіх інших починають обурюватися. Кияни це ті, хто перші приходять на Майдан.

5. Реінкарнація Партії Регіонів як наслідок олігархічного консенсусу Президента

Місцеві вибори продемонстрували прихід до владі безлічі політичних сил, в яких сховалися колишні представники Партії Регіонів.

Це стало можливим через дві обставини - олігархічний консенсус за участю Президента та через саботаж Генеральної прокуратури дійсного розслідування злочинів представників цієї партії за попереднього владного режиму.

6. Харківський провал центральної влади

Дніпропетровськ Україна зберегла завдяки зусиллям олігарха Коломойського. А Харків в Україні послідовно відстоює свою власну позицію. Ця позиція не те щоб дуже сепаратистська, але доволі фрондерська. В цьому сенсі варто говорити про анклавізацію Харкова.

Отже провал політики центральної влади щодо Харкова найбільш очевидний з усіх інших провалів.

Харків як анклав доволі проросійських настроїв балансуватиме і надалі на межі між фрондерством та сепаратизмом. Харків може стати великою проблемою, коли в Україні відновиться громадський протестний рух.

7. Неучасть у виборах урядової партії «Народний Фронт» та мерської партії «Удар»

«Народний фронт» як партія, що є основою Парламентської коаліції і системотворчою для Уряду, зникла з політичного простору. Її не підтримують ні в Києві, ні в регіонах.

Партія «Удар» також не брала участь у виборах. Всі ці партії взяла у своєрідний блок БПП.

Тому всім, хто говорить про кількісну перемогу БПП на місцевих виборах, потрібно нагадати, що ми говоримо не про високий рейтинг БПП, а про серйозно зменшений інтегральний рейтинг БПП, НФ і «Удар». Тобто сьогодні інтегральний рейтинг цих партій суттєво менший, ніж сумарний рейтинг всіх цих же партій ще рік назад.

Когнітивна схема офіційної оцінки досягнення партії влади (сьогодні це інтегральна політична сила БПП, НФ, «Удар») буде така: не все так добре, як нам хотілось, але не все так погано, як ми боялися. Водночас така когнітивна схема свідчитиме про глибоку поразку влади в революційний період, бо вона дозволяє:

1) не оцінювати публічно провал політики революційних перетворень;

2) не оцінювати руйнування дієвості владної коаліції (Парламентська коаліція + Уряд + Президент + мер Києва);

3) займатися окозамилюванням української громади та ігнорувати прихований протест.

8. Структура Парламенту принципово не відповідає структурі громадської підтримки в Україні, а Прем'єр-міністр та Президент втратили довіру громадян

Давайте подивимося на оцінку соціально-політичної ситуації в Україні за вересень 2015-го року Київського Міжнародного Інституту Соціології.

Ця оцінка показує чотири важливі структурні зміни легітимності центральної влади:

1) Суттєве зниження рейтингу «Народного Фронту»;

2) Суттєве підвищення рейтингу «Батьківщини»;

3) Негативну оцінку більшості опитаних діяльності Президента та діяльності Прем'єр-міністра;

4) В президентському рейтингу рейтинг Тимошенко (20%) доганяє рейтинг Порошенко (25%).

Ця ситуація свідчить про наступне - структура Парламенту не відповідає структурі громадської підтримки, Уряд і його очільник більше не заслуговують на будь-яку довіру громадян, а Президент має серйозні проблеми з довірою до нього.

Давайте згадаємо, що у 2013-му році Майдан почався приблизно з такої ж ситуації - немає довіри до Парламенту, до Президента, до Прем'єр-міністра та Уряду.

9. На місцевих виборах виграла українська громада, програла центральна влада.

Різноманітність політичних сил на місцях набагато вища, ніж будь-коли в історії незалежної України. Саме тому на місцевому рівні почнеться активне блокування різних політичних сил, яке суттєво вплине на позиції парламентських партій - як на місцях, так і Парламенті. В цьому блокуванні БПП не буде мати домінування навіть там, де на перший погляд вона має суттєві позиції.

Це започатковує широкий процес радикальної революціонізації суспільства на місцях, яке одразу ж наштовхнеться на саботаж та контрреволюцію центральної влади. Головний конфлікт очікується в процесі фейкової децентралізації, яку центральна влада започаткувала та намагається узаконити. В цьому сенсі є сподівання на те, що нова місцева влада перебере на себе процес децентралізації і сформулює свої вимоги до Конституції.

10. Президент через підлеглі йому силові структури ще до завершення виборів почав компрометацію їх результатів

Зрештою, поки писалася та готувалася до публікації ця стаття, арешт політика та бізнесмена Корбана засвідчив явний конфлікт Порошенка та дніпропетровської групи Коломойського.

Цей конфлікт свідчить про неймовірну вибірковість в Україні боротьби з олігархами а також з волонтерами та добробатами. Існують безліч досі недоторканних олігархів та злочинців колишнього режиму, справи яких не розслідуються і які до відповідальності не притягуються. І лише найбільш патріотичний олігарх уособлює в очах Президента всіх олігархів, з якими і нібито ведеться боротьба. Така вибірковість свідчить про фейкову деолігархізацію, яку проводить Президент.

Кинутий дніпропетровській групі Коломойського виклик з боку Президента приведе не тільки до відкритої політичної боротьби між двома олігархами - Порошенком та Коломойським. Цей виклик також поставить питання про компрометацію з боку Президента результатів місцевих виборів загалом.

Тому мої висновки будуть більше невтішними, ніж висновки моїх колег.

Ніякої перемоги на виборах Адміністрації Президента немає. Контроль в регіонах Адміністрації Президента дуже непевний, слабкий і сумнівний. Є глибока поразка центральної влади загалом і Президента з його Адміністрацією зокрема.

В Україні зріє поки що прихований протест проти центральної влади. І центральна влада не контролює і в принципі не може контролювати цей протест.

Саме з місцевого рівня може початися явна радикалізація громадянського суспільства. Ця радикалізація має також підтримку і на центральному рівні у вигляді «Самопомочі» та партії «Батьківщина», які найбільш змістовно відображають позицію громадськості, хоча і відстають від темпів змін у суспільстві. Що ж до «Радикальної партії Олега Ляшка» та так званого «Опоблоку», то їх радикалізація насправді фейкова, і на місцевому рівні такий підхід не користуватиметься серйозною підтримкою.

Отже громадська радикалізація на місцях, посилена політичною радикалізацією через згадані парламентські партії, стане серйозним викликом для Президента та Уряду.

Суспільство не просто втомилося від недовіри до центральної влади, а зневірилося у самій можливості щось вирішити через електоральну демократію.

Політичні процеси в часи революції відбуваються швидше, ніж електоральна система дозволяє оновлювати політичну еліту.
Нинішні Президент, Парламентська коаліція і Уряд не змогли і вже навряд чи зможуть здійснити реформи, боротьбу з корупцією і деолігархізацію в країні.

Нам потрібно щось інше, ніж критикована свого часу абстрактна візія нинішнього Президента про 60 реформ, яку тепер незрозуміло навіть як оцінювати. Нам потрібні чіткі програми поетапних 10-20 базових реформ і чітка програма деолігархізації. Нам потрібна реальна боротьба з корупцією, а не триваючий вже більше року фейк.

Якщо негайно не приступити до перевиборів Парламента і Президента, то є дуже висока імовірність громадянської війни в країні, яка приведе до її подальшої фрагментації.

Протест, який може статися в Україні, вже не буде мирним стоянням на Майдані. Цей протест одразу почнеться у вигляді збройної громадянської війни. Ніяких перемовин з представниками нинішньої влади не буде, їх будуть фізично знищувати.

Сергій ДАЦЮК для UAINFO