Наступ армії Асада за підтримки російської авіації захлинувся. Скільки було полум'яних статей у рептильній російській пресі, що пророкували швидкий кінець ісламістів, так званих опозиціонерів і всіх інших, які повинні відраховувати останні години перед остаточною поразкою. Заодно щодня в Москві російські генерали розповідали про кількість уражених у Сирії цілей. Їх набралося близько двох тисяч. Після такого ніяких сумнівів у близькому закінченні війни в Сирії і торжества російсько-іранського клієнта Асада не могло бути. Час було запасатися шипучими напоями і готуватися вистрілювати їхні корки у стелю.

Однак дуже скоро виявилося, що переможні рапорти про воєнну кончину ісламістів і опозиціонерів дещо передчасні. Настільки широко розрекламований наступ урядових військ після деяких успіхів перших днів захлинувся й обернувся значними втратами як особового складу, так і бойової техніки. Всупереч рапортами розгромлені ісламісти і опозиціонери не тільки не відступили, а й часто переходять у контрнаступ.

Метою наступу армії Асада був розгром опозиційних анклавів і відновлення контролю над шосе Дамаск - Латакія - Алеппо (Халеб) до турецького кордону. Нічого такого не сталося. Непрямим підтвердженням загасання авансованого наступу служать нечасті повідомлення про успішні бомбардування російської авіації і перенесення пропагандистського центру ваги з повідомлень із полів битв у дипломатичну сферу. Тут залучення Ірану до складу переговірників щодо Сирії підноситься як небачена перемога російської дипломатії і, відповідно, поразка американської. Хоча за великим рахунком ще невідомо, чи буде від усього цього Москві якась користь. Адже цілі Тегерана і Білокам'яної в Сирії збігаються кон'юнктурнио і на вельми нетривалий період. Іранських аятол зовсім не радують перспективи закріплення Москви в Сирії.

Схоже, що в Кремлі настає деяке протверезіння після барабанного бою вторгнення до Сирії. Ніякого бліцкригу не вийшло, дипломатичні результати вельми сумнівні. Варіанти невеселі. Розширювати присутність російських військ і брати участь у наземній операції дуже небезпечно і загрожує повторенням афганської авантюри. Цього не хочуть найгарячіші голови в Москві. З іншого боку, просто повернутися і піти з Сирії під приводом того, що feci quod potui, faciant meliora potentes - я зробив [усе], що зміг, нехай ті, хто зможуть, зроблять краще. Таке міг дозволити собі Горбачов, виводячи війська з Афганістану, оскільки посилали їх туди «попередники». Путін сам у цьому відношенні «попередник» і вчинити так, як Горбачов, не може з політичних і психологічних причин. Він ніколи під жодним тиском не визнає своєї поразки. Ні в Україні, ні в Сирії, ні десь іще.

Третій варіант - переведення операції в Сирії у повільну фазу - теж не може бути реалізований. Військові знають, якщо втрачається темп операції - це прямий шлях до поразки. Противники Асада не дозволять заморозити конфлікт, тому Москві доведеться шукати хоч якийсь вихід.

Певним підтвердженням того, що такі пошуки почалися, служить стаття головного редактора журналу «Россия в глобальной политике» Федора Лук'янова в інтернет-виданні Газета.Ру. З чуток, близького до керівника адміністрації президента Росії Сергія Іванова. Зазначимо також, що саме публікація Лук'янова торік позначила необхідність виходу Росії з активної воєнної фази на Донбасі.

Технологія подібних пробних куль очевидна. Спочатку в публічну та інформаційну сферу запускається принципова можливість певного повороту зовнішньої політики Росії, проходить час, вивчається реакція, потім починається процес реалізації.

Тепер у такий спосіб зондується можливість повороту в сирійській авантюрі. Характерно, що причиною для нього в жодному разі не позначається воєнна безвихідь, а називаються зовсім інші причини. «Росії доведеться здійснити хитру еквілібристику, аби розв'язати триєдине завдання. По-перше, забезпечити власну геополітичну присутність у Сирії (простіше кажучи - військову базу) на перспективу, незалежно від конфігурації влади там. По-друге, не підірвати відносини з Іраном - дуже важливим регіональним партнером на перспективу. Сирійська епопея - чи не єдина тема, яка ці відносини цементує, оскільки у всіх інших сенсах Тегеран дивиться на Росію з сумнівом. По-третє, не перетворитися на велику державу, яка обслуговує регіональні інтереси Ірану... Хоча б тому, що Тегеран точно знає, що він хоче в Сирії, а Росія - ні».

Виявляється, що сирійську авантюру було розпочато задля цілей, яких Росія не знала і не позначила. Не варто перебільшувати подібне міркування. Це тепер, коли провал російської військової операції в Сирії став явним, вчені голови пишуть подібні речі. Зовсім недавно той же Федір Лук'янов, як і багато інших, бив у всі дзвони близької перемоги.

Звернімо увагу на виставлення Ірану як причини необхідності згортання воєнної операції в Сирії. Це прямий результат віденських переговорів. Виявилося, що участь Ірану, на чому так довго наполягала російська сторона, не посилила позицій Москви. Зовсім навпаки, що й продемонструвала стаття Лук'янова.

Звісно, відхід Росії з Сирії, як і з Донбасу, складний і суперечливий процес. Значною мірою його інтенсивність буде визначатися багатьма факторами. Починаючи від стану російської економіки і фінансів до гостроти внутрішнього протистояння у верхніх ешелонах влади в Москві.

Хоча у Путіна є ще більше двох років до чергової президентської кампанії, проба пера відбудеться восени майбутнього року на виборах до Державної думи. При всій силі адміністративного ресурсу та владної вертикалі вона долалася в деяких містах. Тут проблема не в тому, що може перемогти опозиційний кандидат, Кремль це не дуже хвилює, бо ступінь опозиційності в Росії не треба перебільшувати, а в можливому повторенні подій на Болотній площі та проспекті Сахарова. І сирійська авантюра може стати приводом для таких протестів.

Наполеон встрявав у бійку, а потім оглядався навсібіч. Схоже, що начальник народу російського вирішив вчинити аналогічно. Як би не закінчилося все це островом Святої Єлени або іншим подібним місцем. І це в кращому випадку.