Привіт. Мене звати Аня. Мені 26 років. І я... україномовна.

Я часто не можу купити фрукти на базарах, бо продавці не знають їхніх назв українською.

Я не можу читати українською глянці, статті на кшталт: як знайти хлопця за 7 днів, як схуднути до Нового року, n-способів отримати оргазм.
У школі я ніколи не говорила "привіт", тільки "прівєт", бо перше слово здавалося якимось штучним, суто книжковим, так само як "так", "що", "навіщо". Все змінилося у Києві. Ці слова стали нормою.

Так само в Києві мені вперше дали зрозуміти, що українська - це другий сорт. Особливо в магазинах одягу, де продавці-консультанти дивилися на мене зверхньо і з недовірою (вона точно може собі це дозволити?).
В моїй університецькій групі не було нікого, хто б постійно говорив українською. Викладачі час від часу порушували мої права. Особливо на магістерці.

Потім потрапила в книжкову галузь. Трохи підлікувалася. Але досі вилазки за рамки своєї сфери діяльності бувають болючі. А питання - ти ЗАВЖДИ розмовляєш українською? - дратують більше, ніж питання про заміжжя.

Кажуть, що після революції, української на вулицях Києва стало більше, не знаю, не чую. Але що її почали сприймати краще - відчуваю на собі (чи це розмір чеку зріс?).

Добре, що є письменники, книжки, Roman Matys, Святослав Літинський, "И так поймут!", Дріжджі і ще багато тих, кому не все одно. Інакше без клубу (ано)нім(н)их україномовних я б не впоралася.

З Днем української мови!

‪#‎ДеньУкраїнськоїМови‬