Крок за кроком версія російської історії, яка вибудовується Путіним, виявляє свою справжню сутність: створити образ правителя, що відчайдушно намагається увійти в історію як творець, а не руйнівник. За останні 15 років нам неодноразово траплялася нагода зрозуміти, як ця людина мислить, і кожен раз відчуття були не з приємних.

З часом невисокий кремезний агент КДБ з тихого затону ендеерівського Дрездена став мстивим і обділеним співчуттям політичним лідером, який продовжує вірити у всі заповіді Андропова: політика жорсткої сили, примус, безжалісне ставлення до ідеологічних відмінностей і гордість за потьомкінське село, яким був СРСР, і яким, як і раніше, залишається Росія.

Сумна правда полягає в тому, що Путін несе відповідальність за країну, яка не просто є штучною, але й вибудувана на тілах мільйонів з'їдених системою людей - з'їдених її катами і співавторами. Куди не глянь - тіла загиблих. Багато з них досі лежать непоміченими, ховаючись під поверхнею нескінченної тайги й лісів Сибіру.

Історія Росії за визначенням пов'язана з нестатками. Багато людей на Заході засліплені іншим боком медалі - творами російських поетів, письменників, художників, красою московського метрополітену. Але будувався він з застосуванням примусової праці. Сотні тисяч людей загинули при спорудженні цієї краси, включаючи інженерів, які раптом ставали «ворогами народу». Однак щасливі західні туристи, які спускаються в московську підземку, бачать гарні лампи та мармурові стіни. Дивляться на статуї більшовицьких вбивць і не розуміють, кого насправді розглядають.

Путін поставив перед собою неймовірне завдання: відновити славу Росії без будь-яких катарсису і очищення. Хто б не наважився «обмовляти» російське (читай: радянське) минуле, хто залучений в «антиросійську (радянську) агітацію і пропаганду», незмінно оголошується іноземним агентом, який повинен бути вигнаний з публічного простору і замовкнути під силою російського (радянського) правосуддя.

Росія знаходиться у стані колективного заперечення, не розуміючи того жахливого факту, що все жахіття 75 років комунізму багато в чому лежить на її плечах, і що вона несе історичну відповідальність - таку ж, як Німеччина за нацизм, якщо не більшу. Звичайно, радянська влада знайшла багато колаборантів у підпорядкованих їй країнах - від Балтії до Середньої Азії, від Кавказу до окупованої Карелії. Проте, очевидно, що саме росіяни або тодішня російська влада сформувала кістяк цього режиму. Тому, коли Росія назвала себе історичним спадкоємцем СРСР, вона прийняла на себе і не дуже приємний спадок. Що з ним робити?

У Путіна є відповідь на це питання в типово кагебістському стилі: потрібно переписати історію. Ви не заперечуєте того, що сталося, а уявляєте вбивство десятків мільйонів людей як «трагічну сторінку» в історії героїчної боротьби російського (радянського) народу. На практиці це означає, що музей ГУЛАГу «Перм 36» закривається, а «Меморіал», організація, яка як ніхто інший веде історію радянських репресій, оголошується «іноземним агентом». Всі, хто має альтернативну думку з того чи іншого питання, опиняються поза законом. Щоб протистояти неугодним думкАМ, режим створює власні альтернативи. Це так просто, що тільки кагебістський розум може вигадати подібне.

І ось у Москві відкривається новий музей ГУЛАГу, а також відповідна державна установа. Оплачується це все кагебістською країною, яка бажає вшанувати своїх жертв. Союзника вона знаходить в особі вдови Олександра Солженіцина, автора мемуарів «Архіпелаг ГУЛАГ», який, як і Путін, вірить в історичну долю російського народу і недоторканність російських кордонів - імперських кордонів, що включають країни Балтії, Фінляндії, бажано Польщу і, безсумнівно, Україну. Ще серед союзників Росії - американський історик Стівен Коен, який є апологетом «миролюбного» радянського режиму ще з 80-х років, а тепер поповнив лави путінських апологетів.

Перший ідейний натхненник створення музею - Антон Антонов-Овсієнко, син відомого більшовика, який став жертвою власного режиму. Антонов-Овсієнко помер, не дочекавшись втілення своєї мрії. Напевно, він перевернувся б у могилі, дізнавшись, що саме Путін вкрав його ідею і повернув її в інше русло у своєму прагненні переписати історію.

У Путіна є ще один союзник, причому вельми могутній. Це невідання жителів західних країн і західних лідерів зокрема. Більшість з них забули про радянське минуле, багато ще ходили в підгузках, коли розпався Радянський Союз. Що вони знають про страти 7 млн радянських громадян, жахливу загибель близько 14 млн осіб у тайзі Сибіру, та, щонайменше, 7 млн українців, загиблих унаслідок штучного голоду 32-33 років, і мільйони інших людей, які загинули, «роблячи свій внесок» у найбільшу катастрофу за всю історію людства?

Поки я писав це, дивився черговий парад на Червоній площі в Москві, де святкувалася перемога над нацистською Німеччиною. Я збився з ліку, скільки подібних парадів було останніми роками, і не хочу навіть думати, скільки буде ще.

Я дивився прославлення битви, знаючи, що сотні сімей у Санкт-Петербурзі та інших містах перебувають у відчаї, оскільки втратили своїх близьких на збитому в Єгипті літаку. І це результат ще однієї «успішної» політики Путіна.

Я дивився на солдатів, що марширують у білих зимових мундирах, і згадував про 400 тисяч радянських солдатів, загиблих під час російсько-фінської війни 1940 року, однієї з тих марних битв, яку проводив одних з добрих наставників Путіна, Йосип Віссаріонович Сталін.

Але я впевнений, що у Путіна в запасі ще чимало тузів у рукаві. Ми вже знаємо, що буде відкрито пам'ятник жертвам політичних репресій - той огидний випадок, коли кат «складає шану» своїм жертвам після того, як убив їх. Будуть нові воєнні авантюри, які призведуть до загибелі солдатів у результаті «нещасного випадку», а сім'ям цих солдатів запропонують замовкнути або поплатитися. Це призведе до ще більших страждань росіян і країн, яким не пощастило бути сусідом Росії.

А що Путін? Путін, ймовірно, милується на себе у дзеркалі. Дзеркалі, яке спотворює зображення і робить його таким високим, як йому хочеться.